Хтось плуга пре, а хтось золоті яйця збирає

Останніми днями в потоці освітянських новин у Threads лідирують дві. Одна – і хто цих учителів примушує змагатися в конкурсі «Учитель року», а друга – вчителів будуть перенавчати вчити дітей онлайн у ВШО…

Перша новина – зрозуміла. Притомні люди усвідомлюють, що змагання вчителів у конкурсі «Учитель року» - це майже те саме, що змагання якихось міс. Хіба що, коли міс- то це купальники і шалені гроші потім. А от щодо вчителів, то це додатковий головний біль і абсолютно ніякого матеріального зиску потім. Звичайно, коли не рахувати 10% до зарплати, якщо у фіналі отримаєш звання «Заслуженого…»

А от щодо другої новини, то вона наводить на серйозні роздуми.

Суть цієї новини в тому, що два дні тому МОН проголосило нову потужність: навчити упродовж року користуватися ВШО (Всеукраїнська школа онлайн) 100 тисяч педагогів.

Чому саме сто тисяч? Це зрозуміти дуже складно.

Можливо, існує дослідження, яке показало, що саме сто тисяч українських учителів не вміють користуватися цією платформою і саме це сьогодні є однією з нагальних проблем української освіти? Чи МОН зібрало сто тисяч звернень від педагогів, які волають: «Навчіть нас». Чи МОН укупі із Інститутом розвитку освіти провело дослідження ефективності функціонування Всеукраїнської школи онлайн, обговорило його результати публічно із широкою участю користувачів і зробило висновок: «Потрібно вчити педагогів»?

Відповіді на ці питання немає. Бо ВШО існує вже шість років. Нею користуються тисячі людей. Учителів уже навчали працювати з цією платформою, проводили спеціальні вебінари, писали інструкції, тлумачили на курсах підвищення кваліфікації… І ось тепер - ще сто тисяч.

Мене питання «чому саме сто тисяч» серйозно зацікавило. І, здається, я знайшов дещо цікавіше за відповідь на нього.

Але про це напишу після дуже короткої інформації про Всеукраїнську школу онлайн.

Всеукраїнська школа онлайн - це державна освітня платформа, створена ще під час пандемії коронавірусу. Із начебто дуже благородною метою: допомогти українським учням і вчителям подолати незвичні для них виклики: організувати освітній процес, коли учням до школи не можна було ходити, щоб не захворіти.

Батьки ВШО думали не довго. І вирішили записувати на відео силу-силенну шкільних уроків із різних предметів, додаючи до нього навчальні матеріали, завдання, тести. І почали називати це дистанційною освітою. Хоч насправді із справжньою дистанційною освітою та відеоуроками спільного стільки ж, як між морською свинкою та свійською свинею.

Але процес пішов.

За даними Рахункової палати, упродовж 2021–2024 років на розвиток ВШО було спрямовано 74,2 мільйона гривень.

На платформі розмістили тисячі навчальних матеріалів.

Але коли аудитори поцікавилися, наскільки активно ними користуються, виявилися цікаві речі. За результатами, наведеного в аудиторському звіті опитування, 74 відсотки учнів не користувалися ВШО або навіть не знали про її існування. Тоді, як МОН роками звітувало про кількість створених уроків і курсів, не маючи належних даних про їх фактичне використання в навчальному процесі.

Виходить цікава картина: гроші витрачали, відеоуроки записували, курси створювали.

А от чи потрібна вся ця продукція тим, для кого її створювали, - запитання залишилося.

І, як виявилося, не лише в аудиторів.

Один учитель, під повідомленням у Threads про чергову ініціативу МОН написав дуже цікавий коментар.

Про борщ.

За змістом коментар приблизно такий: «Невже хтось думає, що якщо всім дітям України запропонувати один і той самий урок, то проблему буде вирішено? Це все одно, що всіх змусити їсти однаковий борщ. Навіть якщо його зварив найталановитіший кухар».

Грубо? Можливо.

Але педагогічно - дуже точно. Бо в основі ВШО лежить урок. Предмет. Тема. Пояснення. Відео. Завдання. Тест.

Нехай цей урок підготував і записав найкращий учитель України. Щоправда, не завжди зрозуміло, чому він є «найкращим»…

Але перед ним немає дітей. Він не бачить, що один учень усе зрозумів за п'ять хвилин, другий перестав розуміти на третій, третьому потрібен інший приклад, а четвертий узагалі не знає матеріалу, без якого сьогоднішню тему зрозуміти неможливо.

Саме тому хороший учитель ніколи не проводить абсолютно однакових уроків навіть у двох паралельних класах.

Бо урок - це не відеофайл. Урок - це учні. Плюс педагогічна майстерність учителя, яка виявляється не лише в тому, як він пояснює, а й у тому, як бачить, чує і розуміє своїх учнів.

Тому борщ може бути чудовим.

Але це ще не означає, що ним потрібно годувати всю країну.

Але, як виявилося, в історії з борщем є ще одна цікава обставина.

Борщ потрібно не лише зварити. Його потрібно було комусь замовити. За виконання заплатити. А потім ще й навчити тисячі учителів, як правильно ним користуватися. І їх навчали.

А тепер - нових 100 тисяч…

І ось тут ми нарешті підійшли до найбільш цікавого.

31 липня 2026 року державна установа «Український інститут розвитку освіти» (УІРО) оголосила закупівлю послуг, пов'язаних із Всеукраїнською школою онлайн.

Не без активної участі ШІ та довгого пошуку, вдалося вияснити наступне. У переліку того, що збиралися купувати, - підготовка регіональних тренерів, організація та проведення навчання педагогів, розроблення мультимедійних цифрових навчальних курсів. Тобто йдеться не просто про те, щоб показати вчителю, куди натискати на платформі. Задум значно масштабніший.

У закупівлі взяв участь лише один учасник. Це - ТОВ «Академія навичок». І саме з ним 4 вересня 2026 року УІРО уклав договір. На 10 мільйонів 999 тисяч гривень. Майже одинадцять мільйонів!

Я не берусь стверджувати чи навіть натякати, що така закупівля свідчить про якесь порушення. Це не моя справа.

Мене зацікавила інша сторона медалі.

В Україні працюють десятки інститутів післядипломної педагогічної освіти. Є педагогічні університети. Є Національна академія педагогічних наук із цілою мережею наукових установ. Є центри професійного розвитку педагогічних працівників. У всіх цих установах працюють тисячі професорів, доцентів, докторів і кандидатів наук, методистів, фахівців із цифрової освіти. Крім того, є сила-силенна експертів і експерток у всіляких офісах впровадження реформ,

Невже серед усієї цієї армії не знайшлося кому розробити програму навчання користуванню державною освітньою платформою? Або підготувати тренерів? Або організувати навчання педагогів?

Чому виникла потреба купувати відповідні послуги у приватної компанії?

Можливо, тому, що «Академія навичок» перемагала і в інших закупівлях УІРО і є досвід співпраці?

Чи, можливо, вона зробить усе значно краще, аніж державні інституції?

Але тоді хотілося б зрозуміти, чого такого не можуть зробити державні установи, покликані займатися саме педагогікою, методикою та підвищенням кваліфікації вчителів. А якщо не можуть – то на якого лиха вони існують і отримують зарплати?

І ще одне.

Хто і як визначатиме, що майже одинадцять мільйонів гривень витрачено не просто на навчання ста тисяч педагогів, а на реальне поліпшення навчання українських дітей?

Бо сто тисяч сертифікатів - це ще не сто тисяч учителів, які стали краще навчати. А одинадцять мільйонів гривень за договором - ще не одинадцять мільйонів гривень користі для української школи.

І чи не виходить так, що державна установа вкотре платить не за результат, а за процес його нескінченного досягнення?

Замість епілогу.

Якось я вже писав про те, що Нова українська школа у нас буває різною.

Для вчителя - це плуг, який потрібно перти. Тяжко перти. А потім іще й скажуть, що погано трудився.

Для когось іншого - досить прибутковий проєкт. Який дає можливість збирати, образно кажучи, золоті яйця.

І Всеукраїнська школа онлайн, здається, лише чергове підтвердження цієї думки.

І чим більше дивлюся на те, що ми називаємо освітньою реформою, тим частіше виникає просте запитання: «Для кого ми все-таки реформуємо українську школу? Для тих, хто в ній навчається і працює? Чи для тих, хто навчився збирати на ній золоті яйця?»

Бо, здається, на Всеукраїнській школі онлайн ці яйця не закінчуються.