
Три латинські слова про головне: Labor omnia vincit
І знову про культуру зусиль, яка має нарешті прийти на зміну НУШівській культурі занижених очікувань та принципу задоволення («приємно ходити до школи»).

І знову про культуру зусиль, яка має нарешті прийти на зміну НУШівській культурі занижених очікувань та принципу задоволення («приємно ходити до школи»).

Держслужба якості освіти вирішила повчити учителів і керівників шкіл, як ті мають боротися з освітніми втратами учнів. І написала для цього 80 сторінок методичних рекомендацій.

Колись я щиро вірила й була глибоко переконана, що головне завдання вчителя – вчити. Передавати знання, навчати дітей мислити, розвивати їхні здібності, підтримувати, надихати й допомагати ставати кращими. Але, здається, за роки моєї роботи уявлення про професію вчителя кардинально змінилося.

Згадайте, яким було ваше дитинство, якщо воно припало на період до початку 2010-х. Подивіться на сучасних дітей: навіть серед їхніх великих зібрань інколи стоїть цілковита тиша, пронизана лише спалахами яскравих екранів – дитинство скували гаджети й поглинули соцмережі. І поки в Україні про це, здебільшого, лише говорять або пропонують радикальні методи – заборонити телефони у школах, – у світі ця проблема визнана, аргументована і має практичні кейси спроб протидії. Але чи зуміємо ми правильно використати наявний досвід?

Спокійно читаємо і думаємо, чи все правильно: «Спілка письменників», «союз журналістів», «саміт президентів», «нарада директорів», «симпозіум лікарів», «збір громадських активістів».. Нема «журналісток», «президенток», «активісток»…ой, як можна було забути: «організація феміністок»)))…

Будь-яка організація, установа чи заклад освіти - це завжди дзеркало того, хто стоїть на чолі. Керівник задає не просто вектори й показники, він створює повітря, яким дихає весь колектив. І якщо в центрі цієї екосистеми замість спільної мети постає всевладне, роздуте «Я», у всій структурі починається повільна, але неминуча деградація корпоративної культури.

Що станеться з вчителем, який у суботу нікуди не піде і ні в чому не візьме участі? От просто нікуди. Не побіжить зранку на якийсь EdCamp чи не візьме участі в черговому вебінарі, не запишеться на інтенсив з красивою назвою від міністерських неофітів і не почне писати новий звіт чи монтувати відосіки?

Фактично класний керівник став людиною, яка має бути на зв’язку з батьками та учнями майже цілодобово. Із власного смартфона. За доплату, розмір якої сьогодні виглядає просто знущанням.

Гарних нам вихідних! Без термінових повідомлень, додаткових завдань, без олімпіад і конкурсів зате з близькими людьми й хоча б трішечки часу для себе.

Пам'ятаєте чудову повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я», у якій Мотря й Кайдашиха міряли город, з'ясовуючи, чи справедливо поділена земля? Поясом міряли… І ось тепер думаю: а чим мірятимуть рівень сформованості патріотизму в українських школярів?

Існуюча система шкільних олімпіад спотворила саму ідею, стала ще одним способом використання (експлуатації) вчителів і дітей.