Шикуйтеся! МОН збирається міряти рівень сформованості патріотизму…

Пам'ятаєте чудову повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я», у якій Мотря й Кайдашиха міряли город, з'ясовуючи, чи справедливо поділена земля? Поясом міряли…

І ось тепер думаю: а чим мірятимуть рівень сформованості патріотизму в українських школярів?

Розумію, що це звучить дивно. І навіть дико. Але не я це придумав.

Вимірювати рівень сформованості патріотизму в учнів придумали в Українському інституті розвитку освіти. І виклали цю безглузду ідею, серед інших, у 80-сторінкових «Методичних рекомендаціях щодо військово-патріотичного виховання в закладах освіти». Погодили в Міністерстві оборони. А заступник міністра освіти і науки Іван Юрійчук благословив їх до впровадження, підписавши супровідного листа, який розіслали 29 жовтня 2026 року.

Насамперед дуже хотів би запитати авторів рекомендацій, а також тих, хто їх погодив і благословив: що це за педагогічне диво - «військово-патріотичне виховання»? Ви можете пояснити, чим військовий патріотизм відрізняється від невійськового? Чи, може, патріотизм тепер має спеціалізації? Військову, медичну, аграрну, педагогічну? Чи ви не розумієте, що формування навичок захисту Батьківщини й виховання любові до неї - різні речі? Чи ви просто, не особливо вникаючи в сутність того, що пишете, продовжуєте тягнути в українську школу термінологічний мотлох із радянських методичок, де «военно-патриотическое воспитание» було невіддільною частиною ідеологічного обслуговування держави?

І тут я згадаю слова відомого генерала, який разом із іншими взяв на себе відповідальність за оборону Києва у 2022 році. Він їх неодноразово повторював у своїх чисельних інтерв’ю: «Українська освіта не виховує патріотів». І я не можу не погодитися із ним. І неодноразова писав про це у своїх есе.

Українським дітям потрібні не нові різновиди патріотизму. Їм потрібні знання, уміння й навички захисту своєї держави. І виховання любові до неї.

Бо можна бути чудово підготовленим військовим і не бути патріотом. А можна бути справжнім патріотом, жодного разу не взявши до рук зброї. Дитина може не брати участі в патріотичних заходах, якими кишить так звана «виховна» робота в школах, не любити урочистих лінійок, не декламувати патріотичних віршів, не одягати вишиванку за завданням учителя, критично ставитися до влади. Але чи означає це, що вона менш патріотична? І навпаки: учень може блискуче відповідати на всі запитання анкети про патрітизм, брати участь у кожному заході, виголошувати правильні слова. Але що це говорить про його справжні переконання?

А тепер давайте подивимося на цей витвір чиновників і придворних експертів і експерток із іншого боку.

Методичні рекомендації зявляються на п'ятому році повномасштабної війни, коли українські діти вже знають про війну значно більше, ніж хотілося б знати будь-якій дитині. Вони знають, як звучать сирени повітряної тривоги. Знають, що таке шахеди, ракети, вибухи й укриття. Багато хто знає, що таке втрата рідних, зруйнований будинок, вимушене переселення. У багатьох батьки, брати, сестри воюють.

Ви хочете розповісти вчительці, яка роками, місяцями, тижнями чекає з фронту чоловіка, сина чи коханого, що таке патріотичне виховання і як його формувати?

Чи хочете міряти рівень сформованості патріотизму в дітей, які цілують на кладовищах холодні портрети батьків і братів, які уже ніколи не повернуться до них?

Ви взагалі розумієте, що робите?

Ви збираєтеся вимірювати патріотизм дітей, які живуть усередині війни? Які щодня бачать ціну незалежності своєї держави?

І що робитимете, коли результати ваших анкет покажуть, що в дитини, батько якої загинув на фронті, недостатньо сформована оборонна свідомість?

Призначите додатковий виховний захід? А може, запросите її на бесіду про любов до Батьківщини?

І не потрібно пояснювати мені, що це лише методичні рекомендації, а не обов'язкові приписи. Я надто довго працював у системі освіти, щоб не знати, як швидко будь-яка міністерська рекомендація перетворюється на обов'язковий план, показник ефективності та черговий звіт. Особливо тоді, коли самі автори рекомендацій пропонують показники, інструменти моніторингу й структуру підсумкового звіту. Патріотизм ще не навчилися виховувати, але вже придумали, як про нього звітувати.

Я не заперечую необхідності формування у школярів умінь і навичок захисту Батьківщини. Вважав і вважаю, що національно-патріотичне виховання - одне з найважливіших завдань сучасної школи чи університету.

Але перш ніж писати рекомендації із цих питань, хоча б подивіться на те, що робиться в нашій шкільній освіті.

Наведу лише два приклади.

Кілька років тому попередні керівники МОН знайшли чергову «чарівну паличку», яка начебто мала забезпечити якісну підготовку українських школярів до захисту Батьківщини. Я про нову модель викладання предмета «Захист України».

Скільки шуму і ґвалту було й досі є навколо цього предмета! Навіть нинішній міністр освіти і науки кілька днів тому помпезно і показово відвідав два заклади освіти, щоб ознайомитися з його викладанням.

Як думаєте, йому показали гірші чи кращі? Звичайно, кращі. Ті, до яких уже не заростає стежка, витоптана ногами численних міністрів, начальників, експертів та інших любителів показових освітніх екскурсій.

Але ж міністра не повезли в той заклад, де цей предмет викладає військовий пенсіонер чи не радянських армії або МВС. Чи молодий чоловік, для якого робота в школі стала передусім способом отримати бронювання від мобілізації. Не повезли його і в той заклад, де бракує обладнання для якісного проведення навчальних занять.

А скільки таких закладів в Україні? І чи знає про це МОН?

І нарешті, хто сказав, що ефективно сформувати навички захисту України можна за шість годин один раз на місяць? Хто і якими дослідженнями довів, що така періодичність занять забезпечує стійке засвоєння практичних умінь і навичок?

У цьому контексті не можу не згадати один влучний коментар до мого попереднього есе: «Виконувати подружній обов'язок раз на місяць - вважається поганим тоном. А готувати до захисту України раз на місяць - вважається нормальним».

Між іншим, міністр освіти і науки, розповідаючи про свій візит у соцмережі, написав, що з викладанням цього предмета все чудово. От тільки про проблеми - ані слова. І про реальні результати навчання - також.

Тому, панове міністерські реформатори, перш ніж вимірювати патріотизм українських школярів придуманим вами «патріотизмометром», спробуйте виміряти результати власних реформ.

Тим більше, що для оцінювання практичних умінь і навичок існують цілком зрозумілі й перевірені педагогічні інструменти.

А тепер ще один дуже цікавий штрих до цієї історії.

У квітні нинішнього року Кабінет Міністрів України вніс зміни до Положення про ліцей. Того самого академічного ліцею, який освітні младореформатори вже кілька років намагаються перетворити на головну святиню своєї реформи старшої школи.

Раджу авторам методичних рекомендацій, а заодно й тим, хто їх погоджував та благословляв, відкрити пункт 9 цього Положення, у якому визначені основні завдання ліцею.

Якщо серед завдань ви знайдете те, що автори рекомендацій називають «військово-патріотичним вихованням» чи «підготовка учнів до захисту України», то я готовий публічно визнати свою упередженість.

Але не знайдете. Автори цього нормативного (!) документа не вважають що «віськово-патріотичне виховання» та підготовка ліцеїстів до захисту Батьківщини є завданням їхнього дітища – академічних ліцеїв? Очевидно, за їхнім задумом, захищати Батьківщину будуть інші. Хто?

І це в країні, яка вже п'ятий рік веде повномасштабну війну за власне існування.

Зате через кілька місяців інша міністерська установа видає 80 сторінок рекомендацій про те, як організовувати військово-патріотичне виховання, планувати його, оцінювати результати та звітувати.

Я можу довго продовжувати перелік подібних фактів. І справа не у них.

Проблема в тому, що і в УІРО, і в МОН дуже погано знають що відбувається в наших закладах освіти насправді. І тут не можу не навести два коментарі до новини про ці рекомендації, опубліковані ресурсом «Освіта.ua».

Автор одного пише: «Та невже!!! Те, що я роблю щодня, щоуроку нарешті затверджено посадовцями? Браво! Як я без їхніх цінних порад жила і працювала??? Жесть…»

Це дійсно, жесть.

І тому продовжу словами автора іншого коментаря: «МОН – роздавайте поради монівцям, а вчителям і керівництву дайте спокійно працювати».

Краще не скажеш.

Читаючи ці рекомендації, постійно думав над запитанням: «А куди ж поділася волога мрія попередньої команди МОНівських реформаторів - готувати українських учнів до життя в мінливому світі»?

Адже якщо головною чеснотою людини вважати здатність пристосовуватися до будь-яких змін, до мінливого світу, то навіщо їй патріотизм? Навіщо переконання, принципи, вірність своїй країні?

У такому світі потрібні не патріоти, а хамелеони. Щоб уміли вчасно змінювати забарвлення. Залежно від обставин. А ще краще - від того, хто сьогодні при владі.

Чи, може, тепер у МОН вирішили виховувати патріотичних хамелеонів?

Замість епілогу.

А тепер повернімося до Кайдашихи й Мотрі. А точніше - до репліки Лавріна: «Це якийсь жіночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба».

Схоже, в Українському інституті розвитку освіти сидить якась мотря, котра і вигадала такий самий сажень. А новопризначений заступник міністра освіти і науки Іван Юрійчук благословив його до використання.

Назву цей сажень «патріотизмометром».

Тепер ним мірятимуть патріотизм українських школярів.

І підозрюю, що цей сажень також стягуватиметься й розтягуватиметься.

Як кому треба…