Коли школі забороняють бути вимогливою, вихователем стає вулиця

ДОРЕФОРМУВАЛИСЯ?

Топ новиною останньої доби стали події у Петропавлівській Борщагівці, де однією із дійових осіб був 14-річний юнак. За віком - учень.

У соцмережах величезна кількість коментарів того, що сталося. Але мою увагу привернув один із них. Ось він:

«Це нагадує мені "Володар Мух", де підлітки опинились на острові після катастрофи і без дорослих, правил, обмежень перетворились на аморальних монстрів. Саме це сталося в Україні, коли статус «онижедеті» надав підліткам лише права, але позбавив відповідальності за свої вчинки. «Яжемамки», ви цього добивались, знищуючи школу? Щоб вашу дитинку не журили, не піднімали голос, щоб ставили лише гарні оцінки. Вчителів загнали під плінтус - люди масово йдуть з роботи, бо "працювати" в анархії неможливо! Ця вседозволеність та безвідповідальність призвела до того, що підлітки вже підпалюють автівки військовим, роблять саморобні бомби на замовлення рашистів: діточки ж звикли, що все схоже їм з рук. Пройде пару років і у суспільство виходить аморальна молода людина, яка під наркотиками чи алкоголем сяде за кермо, в темному провулку вб'є вашу дитину за кілька сот гривень, вкраде з бюджета допомогу на дітей. Вони звикли, що їм нічого не буде, що вони особливі- «онижедети».

Прочитав цей коментар і зловив себе на думці, що його автор дуже точно сформулював те, про що я вже багато років намагаюся донести до нашого суспільства, до освітніх реформаторів і врешті-решт – до притомних людей.

Події в Петропавлівській Борщагівці змушують замислитися не лише над поведінкою окремих підлітків. А над тим, що ми наробили з вихованням дітей.

Так, одним із головних персонажів цих подій став 14-річний підліток. Але, як повідомили представники Національної гвардії, неповнолітніх такого віку там було чимало.

І ось що цікаво.

Це ж покоління Нової української школи! Ті самі діти, які дев'ятий рік навчаються за новими освітніми принципами.

Дев'ять років реформатори та їхні аполеги із різних ГОшок, ТОВів, ФОПів нам розповідають про дитиноцентризм, свободу, партнерство, права дитини, її унікальність, самовираження та комфортне освітнє середовище. Про білих ворон, вразливість дитячої психіки, швидку втомлюваність дітей , СЕНи, про підготовку до життя в мінливому світі тощо.

А про обов'язки, відповідальність, дисципліну, повагу до інших людей і межі дозволеного вони практично не говорять.

В українській шкільній освіті ми вже дійшли до того, що Учителя, який вимагає, почали сприймати як загрозу. Учителя, який робить зауваження, - як потенційного кривдника. Учителя, який намагається виховувати, - як порушника дитячих прав. Загальноосвітні школи із Храмів знань та поваги перетворили в соціально-розважальні простори, в яких харчування і шароварщина, стали основним смислом їхнього буття. А тяжка розумова освітня праця стала нікому не потрібною. Матюччя у багатьох школах і навіть у академічних ліцеях стало звичністю... І упевнений, що не вчителі матюкаються. Хоч уже доведені до відчаю…

І ось тепер маємо те, що маємо? Хто виховуватиме цих дітей?

Батьки, які переконані, що їхня дитина завжди права? Школа, у якої поступово відбирають право бути школою? Чи вулиця, яка дуже швидко навчить того, чого дорослі побоялися навчити вчасно?

І ще одна обставина, повз яку не можу пройти.

Основні події в Петропавлівській Борщагівці відбувалися пізно ввечері й тривали майже до початку комендантської години. А тепер запитання до батьків. «Що робили ваші чотирнадцятирічні діти пізно ввечері серед натовпу? Де ви самі були в цей час? Чи знали, чим займаються ваші діти? І хто дав їм право втручатися в дорослі конфлікти кулаками, матюками та погрозами?»

Чи, може, батьківське виховання у нас також остаточно замінили модним принципом: «Дитина сама знає, що їй потрібно»? Чи, можливо, не хочемо притягати до відповідальності батьків, які не займаються вихованням своїх дітей належним чином? Бо це довго, марудно і, як правило, безрезультативно. Зручніше – все спихнути на школу.

Я не відкрию істину, якщо повторю те, що давно відоме: «Коли дитину перестають виховувати вдома, а школі забороняють бути вимогливою, вихователем дуже швидко стає вулиця». А вулиця, як відомо, майстерок із педагогіки партнерства не проводить. І білих ворон чи слухняних зайчиків із дочепленими вушками та хвостиками, у яких перетворили наших учителів, вона апріорі не сприймає.

Розумію, що дехто прочитає ці слова, як бажання повернути приниження дітей, авторитаризм чи педагогічне свавілля.

Я зовсім про інше. Про те, що виховання без вимогливості - це педагогічна фікція. Свобода без відповідальності - це вседозволеність. А права без обов'язків — прямий шлях до суспільства, у якому ніхто нікому нічого не винен. У системі виховання українських дітей, яка склалася в останні десятиліття, зникли і вимогливість, і відповідальність, і знання обов’язків. Тому і маємо те, що маємо.

Звичайно, не можна за поведінкою кількох чи навіть десятків підлітків судити про ціле покоління. І тим більше пояснювати всі їхні вчинки лише впливом школи.

Але хіба це привід не ставити запитань до тих, хто дев'ять років реформує українську освіту?

І найголовніше із них: «Що у вашій педагогічній філософії залишилося від виховання відповідальності, дисципліни, поваги до інших людей та усвідомлення меж дозволеного?»

Можна безкінечно реформувати школу, створювати освітні простори, академічні ліцеї, індивідуальні освітні траєкторії, навчати вчителів партнерству, проводити майстерки й звітувати про сформовані компетентності. Це ми навчилися робити пречудово.

Але ми так і не навчилися бачити та аналізувати результати зробленого. Або не хочемо того робити. Щоб не відповідати за те, що наробили.

І я тут не стільки про знання, як про виховання. Бо якщо за всім шарварком із цими реформами губиться виховання, то що саме ми реформуємо?

І найбільша біда навіть не в тому, що окремі підлітки перестають відчувати межі дозволеного. Біда в тому, що дорослі, які мали ці межі встановлювати, самі перестали розуміти, для чого вони потрібні.

Ми так захопилися захистом дітей від учителя, що забули захистити дітей від наслідків їхньої власної безвідповідальності.

І наостанок ще одне запитання до наших невтомних освітніх реформаторів.

«Панове реформатори! Ви дев'ять років розповідаєте нам, яку відповідальну, свідому, вільну особистість виховує Нова українська школа. А тепер покажіть, будь ласка, результати. Не презентації, не звіти, не освоєні кошти. Покажіть, якими людьми стають діти, яких ви дев'ять років реформуєте»

P.S. Ми вже дев'ять років не втомлюємося запитувати, чи комфортно дитині в школі. І не думаємо над тим, чи комфортно буде суспільству з людиною, яку ця школа і батьки виховали?