Дитина не зобов’язана поважати вчителя лише за те, що він учитель. А вчитель - зобов’язаний заслуговувати на повагу?

Є одна фраза, яку я дедалі частіше зустрічаю в дискусіях про сучасну школу: «Авторитет учителя потрібно заслужити».

Звучить прогресивно, демократично й цілком відповідає уявленням про освіту без авторитаризму. Справді, часи, коли дитина повинна була беззаперечно підкорятися дорослому лише через його вік або посаду, давно мали залишитися в минулому.

Але мене цікавить, чому цю тезу майже завжди застосовують лише до однієї сторони.

Учитель повинен поважати дитину від першої хвилини знайомства, незалежно від її успішності, характеру, поведінки, виховання та особистого ставлення до педагога. І це абсолютно правильно, адже людська гідність не потребує жодних попередніх заслуг, а от дитина, виявляється, може спочатку придивитися до вчителя, перевірити його на міцність, оцінити професійні здібності, почуття гумору, справедливість, харизму й лише після цього вирішити, чи вартий він її поваги.

Перепрошую, а з якого моменту повага стала нагородою за успішно пройдений кастинг?

Мені здається, ми непомітно підмінили два абсолютно різні поняття - повагу й авторитет.

Поваги заслуговує кожна людина просто тому, що вона людина. Авторитет справді формується через компетентність, послідовність, справедливість і вчинки.

Учень не зобов’язаний захоплюватися своїм учителем, вважати його беззаперечним авторитетом або погоджуватися з кожним його рішенням. Він має право ставити запитання, висловлювати незгоду, критикувати й навіть вважати, що педагог недостатньо добре викладає предмет.

Але право не визнавати авторитет людини не означає права її принижувати.

І ось тут починається найцікавіше, тому що в сучасних розмовах про свободу дитини ми іноді поводимося так, наче будь-яка вимога дотримуватися елементарних правил спілкування є спробою повернути радянську дисципліну.

- Учитель просить не перебивати пояснення - придушує індивідуальність.

- Робить зауваження за грубість - не вміє будувати партнерські стосунки.

- Вимагає прибрати телефон - не розуміє сучасних дітей.

- Наполягає на виконанні завдання - не враховує потреб учня.

Звісно, кожну з цих ситуацій можна розглядати окремо, адже педагоги теж бувають несправедливими, непослідовними й надмірно вимогливими. Проте сама наявність правил не робить школу авторитарною, так само як можливість їх порушувати не перетворює її на демократичну.

Мене особливо дивує, коли дорослі пояснюють дитячу грубість тим, що вчитель «не зміг завоювати повагу класу».

Уявімо, що новий співробітник приходить в офіс і починає демонстративно перебивати колегу, висміювати його слова або відмовляється виконувати спільні домовленості, пояснюючи це тим, що той поки не заслужив його поваги.

Навряд чи керівництво захопиться такою принциповою позицією й запропонує колезі попрацювати над власною харизмою.

Але в школі ми іноді готові назвати подібну поведінку проявом критичного мислення, самостійності або здорового небажання підкорятися авторитетам.

Хоча критичне мислення - це здатність аналізувати аргументи, а не звичка демонструвати зневагу до людини, з якою не погоджуєшся.

І самостійність - це вміння відповідати за власні рішення, а не переконання, що правила існують лише для тих, хто тобі подобається.

Мені здається, ми настільки боїмося виховати слухняних дітей, що ризикуємо забути про необхідність виховувати людей, здатних співіснувати з іншими.

Адже в дорослому житті дитина неминуче зустрічатиме керівників, колег, лікарів, сусідів і представників різних установ, які не викликатимуть у неї жодного захоплення. Деякі з них будуть неприємними, деякі - не надто компетентними, а деякі просто матимуть інші погляди.

І дуже хотілося б, щоб до того часу вона вже розуміла: відсутність симпатії не скасовує необхідності поводитися цивілізовано.

До речі, це правило однаково стосується вчителів.

Педагог не має права вимагати захоплення собою, прикривати власну некомпетентність посадою або сприймати будь-яке запитання учня як неповагу. Якщо дитина аргументовано не погоджується, це не бунт, а нормальна частина навчання. Якщо вона помічає помилку вчителя, це не замах на його авторитет.

Більше того, справжній професійний авторитет часто починається саме там, де дорослий здатен визнати власну помилку, не намагаючись зберегти обличчя за допомогою оцінок, зауважень чи адміністративного тиску.

Але все це не змінює головного: учитель не повинен проходити щоденний іспит на право отримати елементарно ввічливе ставлення від людей, яких він навчає.

І дитина так само не повинна доводити, що вона хороша, слухняна й успішна, щоб педагог ставився до неї з повагою.

Ми можемо не любити одне одного, не погоджуватися, не визнавати чужого авторитету й навіть відкрито критикувати професійні рішення. Але якщо повага до людської гідності залежить від того, наскільки людина відповідає нашим очікуванням, то це вже не повага, а привілей, який ми самовільно видаємо обраним.

І ось тут у мене виникає дуже незручне запитання до дорослих, які навчають дітей, що авторитет потрібно заслужити.

Коли ваша дитина грубо розмовляє з учителем, ви пояснюєте їй, що незгоду можна висловлювати без хамства, чи спочатку з’ясовуєте, чим саме педагог не заслужив нормального ставлення?

Бо якщо друге, то ви навчаєте її не свободи й не критичного мислення.

Ви навчаєте її, що ввічливість — це винагорода для людей, які їй подобаються.

А тепер уявіть, що завтра так само вона вирішить ставитися до вас.

Ви теж погодитеся, що спочатку повинні заслужити її повагу?