Що насправді цікавить реформаторів шкільної освіти?

Дві доби тому написав невелике есе: «Схаменулася кобила, як віз перекинувся…» Це була моя реакція на прийняття законопроєкту, яким височайше дозволялося десятикласникам закінчити школу, в якій вони навчалися до так званої «реформи». Дарма, що для величезної кількості із них, ця проблема вже не актуальна, і її практично неможливо вирішити. Тобто, віз уже перекинувся.

Не думав повертатися до проблеми мережі закладів загальної середньої освіти, а точніше до того, як її зґвалтували освітні младореформатори, бо про це багато писав навесні та на початку літа. І не повернувся, якби на ваші, шановна FB-спільнота, реакції  до мого есе про кобилу: майже три тисячі переглядів і сотні поширень.

Але особливо вразили коментарі. Дозвольте процитувати лише деякі із них:

«Вже й до малечі добрались .

Першачки не можуть піти в перший клас в свою школу ,яку колись обрали батьки ,або яка поряд з домом і в якій є укриття і навчається старший брат чи сестра, де належні умови для навчання. Чому? Тому, що там немає початкової школи. А є на іншому кінці міста куди не зрозуміло як добиратись , та й ще без укриття .

Просто не має слів!»

«Ви згадуєте старшокласників, а про початкову школу ні. Ми живемо біля школи, яку зробили профільною. Тепер ді ти 1- 4 класів добираються до школи, яка розташована за 4-5 км. Автобус привозить дітей за 1 год. до початку уроків. Учительки може ще не бути у школі, і тут тривога. Укриття через дорогу. Це жах. І так само додому забирає через годину після уроків. Тому що автобусу треба зробити три рейси. Малі діти з дому виходять о 7 год. а вертаються о 15.00. Завжди читаю Ваші професійні дописи. Раніше думали про дітей, а тепер про гроші»

«А діти які навчаються зараз у 7,8,9 класах? Вони як? Їм куди? Дитина буде змушена йти "не знаю куди", бо її рідна школа, яка знаходиться біля дому, закрита для неї "реформаторами"? Ці діти вже не мають права вибирати - навчатися у звичайній школі і отримувати загальні знання або навчатися у профільній школі і отримувати спецосвіту? Це так "дбають" про доступність освіти для дітей?»

Читаю такі коментарі і не можу знайти відповідь на лише одне-однісіньке питання: «А для чого було все це робити?»

Так, профільна старша школа українській системі загальної середньої освіти потрібна. Це моє тверде переконання, яке обгрунтовував не один раз.

Але профільне навчання не з'явилося в Україні разом із концепцією НУШ.

То для чого потрібно було ґвалтувати мережу закладів загальної середньої освіти у цей надзвичайно складний час так жорстоко, бездумно і головне – без нагальної потреби в тому.

Україна мала  багаторічний досвід організації профільного навчання, мали ліцеї, гімназії, спеціалізовані школи, навчальні заклади з поглибленим вивченням окремих предметів. І серед них були заклади, які демонстрували дуже високі освітні результати. Що не влаштовувало?

Між іншим, багато разів перечитав Концепцію НУШ 2016 року. І знаєте, чого я там не знайшов? Вимоги обов'язково відокремлювати академічні ліцеї від інших закладів освіти. Там ішлося про трирічну профільну освіту. А це, погодьтеся, зовсім не те саме.

Вимогу створювати ліцеї як окремі юридичні особи законодавчо закріпили лише у 2020 році.

То хто, коли і на підставі яких педагогічних досліджень вирішив, що для розвитку профільного навчання потрібно перекроїти всю мережу українських шкіл? І чи хтось узагалі прорахував наслідки цього рішення для дітей, батьків, учителів і громад?

Мені досі не вдалося знайти переконливої відповіді.

Іншими словами, головне запитання мало би звучати так: що саме в уже наявній системі профільного навчання було настільки неефективним, що потребувало не вдосконалення, а масштабної перебудови всієї мережі старшої школи?

Хтось на це питання відповідь чув? Ніхто не чув. Бо її не шукали.

А чи чув хтось відповідь на таке питання: «Чому не використали те, що вже добре працювало? Чому не йшла мова про удосконалення існуючої мережі, максимально враховуючи інтереси дітей і педагогів, а не її реформування, максимально враховуючи інтереси младореформаторів?»

На обидва запитання є одна відповідь.. І вона дуже прикра і сумна.  Бо реформаторів, насправді, менш за все цікавить результат і доля українських дітей та доля української держави. Їх найбільше цікавить процес реформування. Який приносить  освоєні мільйони бюджетних, грантових і кредитних коштів, підписані контракти, виграні закупівлі, створені посади та зароблені політичні дивіденди? Бо то все – золоті яйця. Для себе хороших.

Хочете підтверджень моїм висновкам? Та будь-ласка.

22 жовтня у Києві пишно було презентовано результати соціологічного дослідження, проведеного  KSE Institute із дуже гарною назвою: «Реформа профільної середньої освіти в Україні: досвід передпілотних академічних ліцеїв».

Я довго і уважно читав та аналізував багатосторінковий яскравий Звіт про це дослідження. Таблиці, графіки, проценти, числа, висновки, приклади успіху… Цього там тьма. І не дивно, бо замовниками дослідження є МОН та Офіс впровадження НУШ. А хто платить гроші (думаю, що шалені, бо продукт гарний) – той і замовляє музику. Недарма ж результати дослідження побачили світ лише через п’ять місяців після його проведення, коли той же МОН і Офіс впровадження реформ дано оголосили «передпілот» успішним, витративши на нього 60 мільйонів гривень. Чи могли за таких умов дослідники та аналітики зробити не успішні висновки?

Більше того, МОН і Офіс  впровадження НУШ після «успішного» «передпілоту» розпочали уже «пілот» профільної освіти у 150 ліцеях, передбачивши для них 1 млрд.200  млн. бюджетних коштів, а також  700 млн. грн. – для освітніх просторів майбутніх (!) академічних ліцеїв.

Так от, якщо дуже уважно читати Звіт про дослідження досвіду передпілотних ліцеїв, то у ньому не  знайдемо жодного слова про те, як створення і діяльність передпілотних ліцеїв вплинула на поліпшення якості освіти їхніх учнів. А от про результати процесу створення освітніх просторів, придбання обладнання та багато чого іншого – матеріалів повно.

Тобто, цей звіт іще раз підтверджує наступне: для реформаторів процес реформування – головне. А чи дасть цей процес якісь результати,  то справа далеких часів. І вона реформаторів навряд чи цікавить.

Більше того, насправді українське суспільство і досі не знає, якого ж конкретного освітнього результату хочуть досягти реформатори  цим ґвалтуванням існуючої шкільної мережі задля створення нових закладів. А якщо не визначені очікувані цілі, то навколо цього є безмежний простір для самодіяльності. І геть не тієї, що називається художньою.

Між іншим, коли мова йде про результати «передпілоту», (а вже скоро настане час говорити і про результати «пілоту»), то  чуємо лише про організаційні результати (створили чи реорганізували), фінансові (освоїли кошти), управлінські (розробили, написали методички, навчили, організували, провели), але аж ніяк не про освітні.

Тобто, говоримо і звітуємо про результати для:

а) самих реформаторів, які вже навчилися збирати золоті яйця від реформування;

б) для міністерських звітів, в яких чиновники вміють  перетворювати будь-яку діяльність на історію свого успіху;

в) для міжнародних консультантів і грантодавців, яких давно навчилися вражати презентаціями, дорожніми картами та красивими показниками.

Але не йдеться про результати для українських дітей. Що конкретно має змінитися в освіченості випускника академічного ліцею порівняно з випускником нинішньої школи? Наскільки краще він знатиме математику, фізику, хімію, українську мову? Наскільки краще вмітиме думати, аналізувати, самостійно ухвалювати рішення? Наскільки підготовленішим буде до університету, професійного життя, відповідального громадянства?

Хтось визначив ці результати? Хтось установив конкретні показники, за якими ми зможемо виміряти успіх чи провал реформи? Цього всього немає, хоч реформування-ґвалтування іде маршем.

І все це відбувається в країні, яка веде війну за своє існування. У країні, де частина шкіл зруйнована, частина дітей роками навчається дистанційно, а вчителі працюють в умовах, яких не побажаєш нікому. Саме зараз, коли кожна бюджетна гривня має особливу ціну, ми дозволяємо собі грандіозний експеримент із цілою системою загальної середньої освіти. Без переконливо продемонстрованого прогнозу його освітніх результатів.

І тут є одна обставина, про яку реформатори, здається, забувають.

Бюджетні гроші можна заробити знову. Зруйновані приміщення можна відбудувати. А от роки дитинства, витрачені на невдалі освітні експерименти, ніхто й ніколи не поверне.

І тут виникає ще одне запитання: «А може, для когось майбутня якість української освіти взагалі не є головною метою? Може, справжній успіх цієї реформи дехто вимірює зовсім іншими показниками – золотими яйцями.

Замість епілогу.

Усі ці реформатори рано чи пізно підуть. Як і їхні попередники. Хтось - на нову посаду. Хтось - у черговий проєктний офіс. Хтось - до міжнародної організації. А хтось, можливо, знову візьметься реформувати щось інше. Вони можуть змінювати посади, організації, проєкти й навіть країни проживання.

А українські діти, учителі та громади залишаться тут, в Україні.

Тому мене цікавить не те, скільки ще мільярдів збираються витратити на створення академічних ліцеїв. І навіть не те, скільки нових освітніх просторів урочисто відкриють. І не скільки світлин із Міністром директори розмістять на сайтах закладів освіти.

Мене цікавить інше. Чи стануть від усього того, що відбувається,  українські діти освіченішими?

Невже досвід упровадження НУШ у початковій та основній школі так нічому нас і не навчив?

І хто заплатить за помилки тих, кому колись наснилися вологі мрії про нову українську школу та профільне навчання в ній?

Підозрюю, що точно не вони.