Сьогодні вчителя навчають вчителювати всі, кому не лінь це робити. Або – хто відчув запах грошей.

Хто плуга пре, а хто золоті яйця збирає -  2

Зізнавайтеся, шановні педагоги, скільки разів за останній рік вас намагалися чомусь навчити, або, як казала колишня заступниця Міністра освіти і науки України, - «прокачати» та «нашарувати» ваші професійні знання, уміння та навички? Думаю, що ви з цього рахунку вже збилися.

Сьогодні вчителя навчають вчителювати всі, кому не лінь це робити. Або – хто відчув запах грошей.

Починаючи від голів громад, чимало з яких іще не так давно ледве отримали атестати про загальну середню освіту, і закінчуючи чиновниками,  експертами й експертками Міносвіти. А про усіляких представників різноманітних платформ, громадських організацій, ФОПів та ТОВів - навіть і згадувати не варто. Підвищення кваліфікації вчителів уже стало великим бізнесом.

І як не дивно, але, на мою думку, одним із найбільших бізнесменів тут є саме МОН. Спробую обґрунтувати цю свою гіпотезу.

Маючи можливість спостерігати за роботою міністерства ще з тих часів, коли воно працювало в дуже красивому приміщенні неподалік Театру імені Франка, досліджуючи діяльність більш як тридцяти міністрів освіти України, абсолютно авторитетно можу заявити: ніколи питання навчання вчителів не були настільки глибоко інтегровані у повсякденну діяльність центрального органу виконавчої влади, як у останні кілька років. І що цікаво - раніше система працювала й без цього. І не менш, а можливо – й більш успішно.

При цьому, вживаючи поняття «навчання», я не маю на увазі підготовку студентів до вчительської діяльності у закладах вищої освіти. Цим теперішнє МОН практично не займається. Бо якби займалося, то не було б і кадрового дефіциту в закладах освіти у небачених масштабах, і педагоги для роботи в академічних ліцеях були б підготовлені за спеціальними магістерськими програмами, і зміст підготовки навіть тієї мізерної кількості студентів, яка є сьогодні, був би іншим. Або як мені розповів один цьогорічний випускник столичного університету, що мав «щастя», вивчаючи історію педагогіки, пізнавати «педагогічну спадщину» Надєжди Крупської… Коментарі зайві.

Я маю на увазі посилену увагу до навчання працюючих учителів і керівників закладів освіти, захоплення підготовкою рекомендацій на всі випадки шкільного життя, проведенням семінарів, вебінарів та інших масових тусовок… Справжня пошесть. Замість того, що має бути основним у діяльності МОН, — формування освітньої політики.

Спочатку я думав, що це від незнання реальної ситуації і зневаги до вчительської професії. Потім - що від власної зарозумілості. Пізніше - для підтвердження публічно висловленої тодішнім Міністром думки про «пробуксовку НУШ» і вину в цьому вчителів.

Але події останніх кількох місяців ці припущення не відкинули, а доповнили їх іще одним суттєвим. Мова йде про гроші. Про чималі гроші. Щоб не бути звинуваченим у голослівності, наведу лише кілька останніх прикладів.

Кілька тижнів тому я писав про крутий віраж МОН у бік Всеукраїнської школи онлайн. За даними звіту самого Міністерства, у 2024 році навчання користуванню ВШО пройшли 1,7 тисячі педагогів. Тепер Український інститут розвитку освіти (УІРО) започаткував нову масштабну програму навчання ще 100 тисяч учителів. Очікувана вартість закупівлі за публічними документами -  11 499 600 гривень, а договір укладено на 10 999 000 гривень.

Кілька  днів тому в дописі «Опа! В академічні ліцеї їдуть ревізори» я прокоментував нову ініціативу МОН щодо кампанії із спостереження за роботою вчителів за міжнародною методикою Teach Secondary. Контракт на реалізацію цієї ініціативи, включно з підготовкою експертів, - понад 622 тисячі доларів.

Минулого понеділка УІРО повідомив про запуск ще однієї програми навчання вчителів. Цього разу тих, хто апробуватиме шкільні підручники. Назвали її потужно і щасливо - «Школа апробаторів». Скільки коштуватиме ця новація, поки не знаю. За інформацією, яку ще потрібно перевірити, йдеться щонайменше про 10 тисяч доларів.

У вівторок прочитав чергову радісну новину від МОН. Понад п'ять тисяч учителів і керівників закладів освіти навчатимуть упроваджувати старшу профільну школу. Вартість відповідного контракту - майже 530 тисяч доларів.

Наголошу: усе це - лише невеличка частина великої діяльності з навчання, перенавчання, консультування та оцінювання українських педагогів, яку ініціює або проводить під своєю егідою МОН. Інформацію про яку можна без особливих труднощів знайти у публічному просторі та в офіційних джерелах.

А тепер пропоную подумати над тим, чому у МОН та підпорядкованих йому структур з’явилася така гігантська тяглість навчати тих, хто сам навчає?

Для пошуку відповіді пропоную згадати відому українську приказку: «Коня можна привести до водопою, але не можна примусити його напитися». Здається, ті, хто придумує нескінченні програми підвищення кваліфікації українських учителів, добре засвоїли цю народну мудрість.

Бо привести вчителя на тренінг чи навчання можна. Навіть кілька разів. Його давно привчили до абсурдного формалізму в підвищенні кваліфікації і, вибачте за порівняння, але й заганяють до цієї справи, як коней на водопій. Можна зареєструвати його на платформі, одягнути йому на шию «Вектор», посадити перед екраном, провести вебінар, видати сертифікат. І за все це отримати гроші. А от чи навчився вчитель чогось нового? Чи стало це нове потрібним йому в роботі? Чи змінилося після цього навчання дітей? Це вже зовсім інші запитання. Й ніхто, й ніколи на них відповідь не дасть. Бо якісними показниками користь від цього навчання виміряти дуже складно. А якщо і не хотіти такі заміри робити - то практично неможливо.

А от відповідальність за результат легко перекласти на самого вчителя, сказавши: «Ми його навчили. Сертифікат видали. А якщо нічого не змінилося - то, мабуть, він погано вчився або не захотів застосовувати набуті знання». А іще легше прозвітуватися перед донорами за витрачені кошти. Кількість є. Сертифікати видані. Платіть.

Іншими словами: гроші за водопій отримали. А чи напився кінь - то вже його проблема.

Далі - більше. Якщо є укладені договори на виконання робіт чи надання послуг із навчання, то є і виконавці цих договорів. Відверто кажучи, я думав, що серед виконавців цих проєктів побачу наші славетні педагогічні університети, не менш славетні інститути чи вже навіть академії післядипломної педагогічної освіти, потужні, й знані своїми вченими,  інститути Національної академії педагогічних наук України. Держава ж утримує їх саме для цього. Гарно думав.

Насправді серед виконавців проєктів і отримувачів коштів побачив зовсім інші назви, зокрема: EdEra, GoGlobal, Fama, GOVISUAL, «Навчай для України», «Академія навичок». А в інших раніших проєктах - EdCamp Ukraine. Знайомі назви! Деякі з цих організацій уже давно стали майже неодмінними супутниками українських освітніх реформ. Насамперед тієї, що називається «Нова українська школа».

Я вирішив поцікавитися, що це за організації та якими коштами вони оперують. Добре, що є Опендатабот, де можна побачити фінансові показники юридичних осіб. Результати, відверто кажучи, вразили. За 2025 рік дохід лише названих організацій разом  склав майже 257 мільйонів гривень.

Звичайно, дохід - це не прибуток. І мабуть, далеко не всі ці кошти отримані за навчання вчителів чи впровадження НУШ. До того ж не завжди йдеться про тих самих юридичних осіб, які виступають виконавцями конкретних контрактів. Але погодьтеся, цифри промовисті.

Особливо зацікавив мене EdCamp. Понад 139 мільйонів гривень річного доходу. Майже у дванадцять разів більше, ніж п'ять років тому. Можна лише позаздрити менеджерам цієї громадської організації. І сам би повчився у них, як забезпечити такі доходи. Бо, погодьтеся, далеко не кожному це вдається. Ну не можу ж я повірити, що ці гроші принесли білі ворони. Ті самі, що стали символом EdCamp. Хоча б тому, що ворони, наскільки мені відомо, золотих яєць не несуть.

А от українські вчителі, кваліфікацію яких постійно «прокачують» і «нашаровують», образно кажучи, несуть. І, судячи з масштабів індустрії їхнього навчання, досить багато.

Я далекий від думки, що названі  та інші суб’єкти підвищення кваліфікації вчителів, роблять цю справу погано чи не роблять її взагалі, але отримують за це гроші.

Я - про інше. Виходить, що наші педагогічні університети, інститути післядипломної освіти, наукові установи вже розучилися навчати вчителів? Якщо це так – то чому власники їх продовжують утримувати?  Чому для навчання українських учителів дедалі частіше знаходяться інші виконавці? З окремими контрактами, окремими бюджетами й чималими сумами?

І в цьому контексті маю одне припущення: а чи не навчився хтось дуже добре створювати умови, за яких золоті яйця несуть одні, а збирають зовсім інші...

Така думка виникла в мене, коли я натрапив на інформацію про те, що одна з керівниць Офісу впровадження НУШ водночас входить до органу управління громадської організації, яка отримала фінансування на підвищення кваліфікації вчителів. Що це? Звичайний збіг? Можливо. Але погодьтеся, привід замислитися є.

Хотів дослідити це питання глибше, але коли знайшов інформацію про те, яка сила-силенна різноманітних структур сформувалася навколо МОН за останнє десятиліття, то зрозумів, що це мені швидко зробити не вдасться.

Ось лише невеликий їхній перелік.

Офіс впровадження НУШ.

Офіс розвитку дошкільної освіти.

Команда підтримки відновлення та реформ МОН.

Офіс підтримки стратегічних змін МОН.

Проєктний офіс підтримки змін у системі освіти і науки

Офіс партнерств та взаємодії,

Проєктний комунікаційний офіс МОН.

Проєктний офіс реформи шкільного харчування…

І це лише ті назви, які вдалося пригадати чи знайти. Причому деякі з них могли змінюватися, а окремі структури - припиняти роботу.

Спробуйте все це прочитати, не збившись. А ще краще - спробуйте пояснити звичайному українському вчителеві, чим один такий офіс відрізняється від іншого. І хто за що відповідає.

Бо, наскільки я розумію, в Україні ніхто не скасовував Міністерства освіти і науки з його апаратом. Нікуди не зникли Український інститут розвитку освіти, Інститут модернізації змісту освіти, педагогічні університети, інститути післядипломної педагогічної освіти.

То чому для впровадження освітніх реформ постійно потрібні ще якісь офіси?

І, головне, скільки коштує їхнє утримання?

Між іншим, відповідь на це питання – також не таємниця за сімома замками.  Лише один приклад. Згідно з оприлюдненим планом закупівель Світового банку за проєктом LEARN, на оплату роботи персоналу Офісу впровадження НУШ передбачено майже 3,5 мільйона доларів. Ідеться про 61 контрактну позицію на період переважно 2025–2027 років. Зокрема, планова вартість контракту керівника Офісу становить 160 тисяч доларів, а кожного з трьох його заступників - по 115 тисяч доларів. Якщо розподілити ці суми на 30 місяців, отримаємо приблизно 5300 доларів на місяць для керівника і по 3800 доларів для заступників. Наголошу: це передбачена документами вартість контрактів, а не підтверджені суми фактичних виплат. Але навіть як планові видатки ці цифри, погодьтеся, вражають.

Звичайно, якщо наймані особи роблять велику і якісну роботу, то вона має належним чином і оплачуватися. І тут немає нічого дивного. Крім одного:  НУШ впроваджують не у Офісах чи на платформах, а  у закладі освіти учитель. То чому він за свою роботу не отримує належної зарплати?

І тут маю нагадати про те, що знають всі, але забувають. Значна частина коштів, які сьогодні витрачають на освітні реформи, надходить за рахунок міжнародних кредитів. І ці кредити доведеться повертати.

Можливо, навіть нашим онукам і правнукам.

Ось така цікава виходить історія із золотими яйцями.

Збирають їх сьогодні одні. А розраховуватися за них доведеться іншим. Тим, хто ще навіть не народився.

І насамкінець два риторичні запитання.

Перше. Зарубіжні гранти та кредити фінансують освіту українських дітей чи добробут нескінченних проєктних офісів та громадських організацій?

І друге. Чому в Україні так багато людей отримують гроші за впровадження освітніх реформ, але за їхні невдачі, як правило, розплачуються вчителі, директори шкіл та діти?