Двадцять секунд відео і вчитель більше не людина

Мене дедалі більше дивує, з яким задоволенням суспільство, що проголошує повагу до людської гідності однією з головних цінностей сучасної освіти, береться публічно знищувати репутацію вчителя, щойно в інтернеті з’являється відео, на якому той дозволив собі поводитися не так, як належить ідеальному педагогу.

Зазвичай усе відбувається досить передбачувано: хтось публікує короткий запис конфлікту в класі, додає обурений коментар про неприпустиму поведінку вчителя, після чого сотні незнайомих людей, які ніколи не бачили цього педагога, не знають учнів і не мають жодного уявлення про обставини події, починають наввипередки демонструвати власну моральну бездоганність.

Одні вимагають негайного звільнення, інші ставлять під сумнів психічне здоров’я людини, треті переходять на її зовнішність, вік та особисте життя, а найбільш принципові закликають поширювати відео якомога активніше, щоб учитель більше ніколи не зміг працювати з дітьми.

І все це, зрозуміло, заради захисту дитячої гідності.

Мені цікаво, чи помічає хтось у цій ситуації певну суперечність, адже ми роками пояснюємо школярам, що не можна принижувати людину перед іншими, висміювати її помилки, поширювати образливий контент і брати участь у колективному цькуванні, але варто об’єктом такого цькування стати дорослому, особливо вчителю, як усі ці правила раптом перестають діяти.

Звісно, педагог повинен контролювати власну поведінку, не має права ображати чи залякувати учнів, а серйозні порушення професійної етики не можуть залишатися без наслідків, проте мені незрозуміло, чому право вимагати відповідальності ми дедалі частіше ототожнюємо з правом влаштовувати публічну розправу.

Між зверненням зі скаргою, передачею відеозапису як доказу та організацією багатотисячного обговорення чужої професійної непридатності існує різниця, яку чомусь не хочуть помічати саме ті люди, що найголосніше розповідають про психологічну безпеку.

Особливо цікаво спостерігати за тим, як швидко короткий відеофрагмент перетворюється на повноцінну біографію людини в очах коментаторів, адже з кількох різких фраз вони примудряються зробити висновки про її характер, педагогічні здібності, ставлення до дітей і навіть моральні якості.

При цьому я зовсім не стверджую, що за кадром обов’язково залишилися якісь жахливі провокації з боку учнів, які виправдовують поведінку дорослого, оскільки іноді відео справді фіксує неприйнятні дії педагога, а іноді саме публічність допомагає домогтися реакції там, де адміністрація роками ігнорувала скарги.

Але саме тому кожен такий випадок потребує з’ясування обставин, а не автоматичного перетворення людини на персонажа чергового інтернет-скандалу.

Є ще один аспект, про який незручно говорити, хоча він безпосередньо стосується того, чого ми навчаємо дітей власним прикладом.

Якщо школяр бачить, що конфлікт із дорослим можна перетворити на популярний контент, який збере тисячі переглядів, обурених коментарів і схвальних реакцій, то яку саме модель розв’язання конфліктів ми йому демонструємо?

Що проблему потрібно обговорити, звернутися по допомогу, домогтися справедливого розгляду й відповідальності винного, чи що достатньо отримати емоційну реакцію опонента, опублікувати її та спостерігати, як інтернет робить решту роботи?

Я не пропоную забороняти учням фіксувати порушення або вимагати, щоб діти мовчали про неприйнятну поведінку педагогів, адже це лише створило б додаткові можливості для зловживань, проте вважаю небезпечним перетворення публічного приниження на звичний спосіб вирішення шкільних конфліктів.

І найбільше мене насторожує навіть не поведінка дітей, а реакція дорослих, які охоче долучаються до колективного осуду, не помічаючи, як самі переходять межу між критикою конкретного вчинку та знищенням людської гідності.

Адже вчитель, який припустився професійної помилки, не перестає бути людиною, а необхідність відповідати за власні дії не означає, що його можна безкарно ображати, висміювати або переслідувати.

Ми чомусь вважаємо, що дитину потрібно захищати від психологічних травм, спричинених публічним осудом, але дорослий педагог повинен витримати будь-яку кількість образ, тому що сам обрав професію, пов’язану з високою відповідальністю.

Виходить досить дивна педагогіка, у якій учитель зобов’язаний демонструвати дітям повагу до людської гідності навіть у найскладніших ситуаціях, а суспільство залишає за собою право відмовити йому в такій самій повазі, щойно він не відповідає нашим очікуванням.

І тут мені хотілося б звернутися не стільки до учнів, скільки до батьків, які охоче поширюють подібні відео, супроводжуючи їх обуреними коментарями про те, яких жахливих людей допускають до роботи в школах.

Скажіть, будь ласка, чи погодилися б ви, щоб хтось непомітно знімав вас на роботі, обрав найбільш невдалий момент вашого спілкування з колегою або клієнтом, а потім опублікував цей фрагмент із закликом до незнайомців оцінити вашу професійну придатність?

Чи були б ви так само переконані, що контекст не має значення, право на пояснення є зайвим, а публічне приниження — цілком справедлива ціна за емоційну помилку?

Мені здається, що більшість людей у такій ситуації раптом згадала б і про приватність, і про презумпцію невинуватості, і про необхідність вислухати обидві сторони, і про те, що двадцять секунд не можуть розповісти всього про людину.

Проте коли йдеться про вчителя, ці міркування чомусь дуже швидко забуваються.

Я не хочу захищати педагогів від обґрунтованої критики й тим більше не вважаю, що професія повинна надавати комусь імунітет від відповідальності, але хотіла б жити в суспільстві, яке здатне відрізнити справедливе покарання за порушення від задоволення, яке люди отримують, спостерігаючи за чужим публічним падінням.

Бо якщо ми справді прагнемо навчити дітей поважати інших, то, можливо, варто почати з власної поведінки, особливо тоді, коли людина перед нами помилилася й захистити її значно менш популярно, ніж приєднатися до натовпу.

І все-таки мене не залишає одне запитання: коли батьки поширюють відео вчителя з образливими підписами й закликами його звільнити, вони справді хочуть захистити дітей від приниження чи просто вважають, що принижувати дорослих дозволено?

Бо право вимагати справедливості є в кожного.

А от право на жорстокість не виникає навіть тоді, коли ми абсолютно переконані у власній правоті.