«Я не хочу змушувати дитину!!!». А хто сказав, що дитина має хотіти все, що їй потрібно робити?

Мені здається, слово «змушувати» останнім часом стало майже непристойним, тому що хороші батьки начебто не повинні змушувати, хороші вчителі мають не вимагати, а мотивувати, а хороша школа взагалі повинна якимось дивом організувати навчання так, щоб дитина сама хотіла читати, рахувати, писати, повторювати, виправляти помилки, відкладати телефон і виконувати завдання, причому бажано з вогником в очах, щирою цікавістю та правильно сформованою внутрішньою мотивацією.

І я навіть трохи заздрю цій дитині, тому що мені сорок один, а моя внутрішня мотивація досі не прокидається разом зі мною вранці з пропозицією потренуватися, зробити першою найнеприємнішу роботу, розібрати документи, не зависати в телефоні й увечері вчасно лягти спати, тому значну частину цілком корисних речей у своєму житті я роблю не тому, що страшенно хочу, а тому, що давно навчилася розрізняти «я цього не хочу» і «я цього не робитиму».

З дітьми ж ми іноді поводимося так, ніби між цими двома фразами взагалі немає різниці, тому якщо дитина не хоче робити домашнє, дорослий має спочатку з’ясувати причину, потім зацікавити, запропонувати вибір, перетворити завдання на гру, перевірити, чи не перевантажена вона, знайти правильний підхід і, якщо після всього цього бажання все одно не виникло, серйозно замислитися, чи не вимагаємо ми від дитини чогось зайвого.

Хоча іноді відповідь значно простіша й зовсім не потребує психологічного консиліуму: їй просто не хочеться.

- Домашнє програє YouTube не обов’язково тому, що вчитель погано мотивував,

- книжка програє грі не завжди тому, що ми досі не знайшли «ту саму книжку»,

- прибирання кімнати програє телефону не через недостатньо екологічно сформульоване прохання,

тому що між діяльністю, яка вимагає зусиль, і діяльністю, яка дає задоволення просто зараз, навіть дорослі люди регулярно обирають другу, а від дітей ми чомусь очікуємо значно вищого рівня саморегуляції.

Особливо мене захоплює «я не хочу псувати з нею стосунки», тому що тоді хочеться запитати, наскільки ж крихкими ми уявляємо хороші стосунки з власною дитиною, якщо вони можуть зруйнуватися від спокійного «я розумію, що тобі не хочеться, але це все одно потрібно зробити».

Можливо, близькі й безпечні стосунки якраз і відрізняються тим, що дитина може бути на мене сердита, може вважати моє рішення несправедливим, може демонстративно зітхати, грюкнути зошитом і двадцять хвилин мати дуже погану думку про мої педагогічні здібності, але при цьому знати, що я нікуди не зникну, не перестану її любити й не зміню вимогу лише для того, щоб вона знову була задоволена мною.

Бо якщо будь-яке дитяче невдоволення змушує дорослого терміново відступати, ми навчаємо дуже цікавої речі: достатньо зробити свій дискомфорт достатньо помітним і, можливо, вимога зникне.

А потім відбувається ще цікавіше, тому що спочатку

1. ми не хочемо змушувати семирічного складати власні речі,

2. потім не хочемо змушувати десятирічного читати,

3. тринадцятирічного - відкладати телефон і виконувати домашнє,

4. п’ятнадцятирічного - робити те, що йому «не відгукується»,

5. ближче до сімнадцяти раптом починаємо нервувати, чому перед нами досі не стоїть самостійна, організована й відповідальна людина, здатна керувати собою, планувати час, доводити справи до кінця й виконувати необхідне без мами, яка стоїть поруч.

Звідки саме ця людина мала навчитися робити те, чого їй не хочеться, якщо протягом усього дитинства її небажання було достатньою причиною для дорослих переглянути вимогу, залишається невідомим, але, мабуть, самодисципліна мала автоматично завантажитися приблизно одночасно з отриманням паспорта.

І тут дуже легко впасти в іншу крайність і вирішити, що я пропоную повернути виховання в стилі «закрий рот і роби, бо я сказала», хоча мені якраз подобається, що сучасних дітей більше слухають, їм пояснюють рішення, дозволяють сперечатися, визнають їхні почуття й не вважають слухняність головною дитячою чеснотою, просто повага до дитячого «не хочу» зовсім не зобов’язує дорослого перетворювати його на «можеш не робити».

Можна вислухати. Можна поспівчувати.

Можна навіть погодитися, що завдання нудне, тренування важке, вставати рано жахливо, а прибирати кімнату набагато менш приємно, ніж дивитися відео.

І після всієї цієї прекрасної емпатії абсолютно спокійно сказати: «Розумію. Все одно треба».

Мені взагалі здається, що це одна з найбільш недооцінених фраз сучасного виховання, тому що вона одночасно визнає почуття дитини й не робить ці почуття керівним органом родини: тобі може не подобатися моє рішення, ти можеш злитися, сумувати, нудьгувати й не відчувати жодної внутрішньої мотивації, але світ не перебудовується щоразу лише тому, що тобі в ньому стало некомфортно.

Бо доросле життя, хоч би як неприємно це звучало, складається не тільки з пошуку справи, яка надихає, людей, які підходять, і занять, які «відгукуються», а ще з дедлайнів, обіцянок, ранніх підйомів, рутинної роботи, неприємних розмов, необхідності закінчити почате й величезної кількості моментів, коли «я не хочу» є абсолютно нормальною емоцією, але дуже поганим планом дій.

Тому я не хочу виховати дитину, яка бездоганно знає, чого вона хоче, але безпорадна щоразу, коли життя вимагає чогось іншого; мені значно важливіше, щоб одного дня вона могла подивитися на справу, яку страшенно не хочеться робити, повністю усвідомити власне небажання, не чекати мотивації, натхнення чи правильної фази Місяця і все-таки почати.

Можливо, тому на дитяче «я не хочу» іноді не потрібні ні лекція, ні мотиваційна промова, ні пів години переговорів.

Іноді цілком достатньо простого: «Я знаю. Я теж багато чого не хочу. Роби не хотівши».

Бо здатність робити тільки те, чого хочеться, це не свобода.

Свобода починається тоді, коли твоє «не хочу» перестає керувати тобою.