«Ягідки» дитиноугодництва: чому у 30-х роках нам знадобиться новий лікнеп

Усе, що я пишу, належить до жанру освітнього реалізму. Утім, перестороги професіонала-реаліста мало хто хоче чути. Люди – особливо ті, хто непогано заробляє на нескінченних освітніх шоу-реформах, – не прощають руйнування ілюзій, які вони генерують. Особливо коли невтішні передбачення раз за разом збуваються.

Зокрема я попереджав у 2017-му: якщо зараз зруйнувати систему закладів нового типу, відновити її в найближчі десятиліття вже не вдасться. Мова йде про повноцінну гімназійну освіту, яку ми створювали в 90-х. На жаль, під прапором НУШ спаплюжено саме поняття «гімназія» та відбулася повна профанація гімназійної освіти як такої.

Коли я відроджував гімназію в 90-ті роки, вийти на гімназійну орбіту означало досягнути радикально вищої якості навчання. Власне, гімназія була справжнім знаком якості. «Ну ви ж гімназія!» — із заздрістю та захватом казали колеги зі «звичайних шкіл».

А потім під прапором НУШ відбулася тотальна «гімнаїзація» всіх неповних середніх шкіл, яким реформатори просто присвоїли це шляхетне ім'я. На жаль, більшість із них насправді не дотягують і до рівня церковно-парафіяльної школи.

Якось так виходить: усе, до чого доторкаються наші освітні «агенти змін», перетворюється на профанацію і фарс. Замість того, щоб дотримуватися золотого принципу реформ «якщо працює — не чіпай», вони знищили навіть ті острівці якості, які ще залишалися в середній освіті. Зокрема, повністю дискредитували саму ідею гімназійної освіти як шансу для високомотивованих дітей та відповідальних батьків.

І тепер на наших очах під гаслом «профільна» починається така ж масштабна профанація вже ліцейної освіти.

Звісно, віщих Кассандр не любили у всі віки. Добре ще, що нині не спалюють на багаттях.

Тому я змушений знову «каркати»: те, що ми маємо сьогодні в українській школі, – це ще квіточки. «Ягідки» дитиноугодництва ми пожнемо років за п’ять. 30-ті роки стануть періодом, коли країні доведеться заново проводити те, що колись більшовики називали «культурною революцією» – з її лікнепом (ліквідацією неписьменності), формуванням нової інтелігенції тощо.

Чому буде саме так?

Бо ми самі переконали наступне покоління українців, що тепер можна не вчитися, а просто приємно проводити час у школі, а згодом і в університеті. А молодь завжди охоче сприймає «ідеологію», яка виправдовує нічогонероблення та звільняє від будь-якої відповідальності.

P.S. Ні – «дитиноугодництву», яке підміняє право сумлінних учнів на освіту безкарністю тих, хто сам не хоче вчитися й іншим не дає!

Я категорично проти ситуації, коли порядна дитина та відповідальний вчитель зобов’язані все розуміти, приймати, терпіти й мовчати. А порушник дисципліни розраховує, що йому за це «нічого не буде», а система нескінченно шукатиме виправдання його неадекватній поведінці.

Якщо керівники освітньої системи всіх рівнів не здатні забезпечити базове право учнів на здобуття освіти – нехай хоча б перестануть читати нам лекції про те, якими терпимими ми маємо бути до дітей- сніжинок. Бо вічна вчительська терпимість не означає потурання вседозволеності, яка руйнує школи. Співчуття не скасовує правил нормальної поведінки, а права людини не можуть існувати лише для тих, хто найголосніше про них заявляє (скандальних «яжмамок», псевдоактивістів на грантах тощо).

Нам не потрібні нові красиві обіцянки про освіту майбутнього. Нам потрібна ефективна система мотивації до навчання, справедлива оплата праці освітян, захищений вчитель та чиновники МОН (навколоМОНівські «агенти змін» на грантах), які несуть реальну відповідальність за свої рішення.

Якщо наші освітянські керівники не здатні захистити учня, який хоче вчитись, від лінивого невігласа, справжнього вчителя – від імітатора, а суспільство – від профанації освіти, то виникає просте запитання: кого і що вони взагалі захищають? І чиї інтереси така система переслідує?

Не слід дивуватися, чому люди давно не вірять НУШ-казкам та чинять спротив «Профільній», яка дедалі більше нагадує ліцеїзацію заради ліцеїзації.