Один? І що? Мене влаштовує"

Знаєте, що мене сьогодні найбільше дивує в учнях? Не те, що вони іноді отримують погані оцінки. Помилятися, або чогось не знати - абсолютно нормально. Дивує, що це відбувається не тому, що діти навчилися гідно приймати власні невдачі, а тому, що їм… байдуже.

- Чому не вивчив?

- Не хотів.

- Чому не виконав завдання?

- Забув.

- У тебе один бал.

- Ну і що? Мене - влаштовує…

Оце «ну і що?» - воно для мене страшніше за той один бал. Бо оцінка - це не трагедія. Один бал - не кінець світу. Не всі мають бути відмінниками, і не кожен учень зобов'язаний любити історію, математику чи фізику. Можна не встигнути, забути, чи навіть просто - полінуватися. Але є нюанс. Бажання виправити свій результат - або його абсолютна відсутність.

Раніше дитина могла засмутитися через погану оцінку, бо розуміла: не підготувалася, не доклала зусиль, не впоралася. Я памʼятаю, як в 7 класі отримала одиницю з контрольної по хімії. Мені було соромно, я дійшла додому в сльозах і боялася сказати про ту оцінку мамі. Не тому, що мене покарають чи сваритимуть (ніколи не сварили за оцінки), а тому, що знала: це мій показник і мій результат, за який мені - соромно. Мене навчили сприймати навчання як «роботу», яку треба виконувати добре, «по максимуму» своїх умінь. А сьогодні дедалі частіше від дітей чуєш: «Мене все влаштовує».

І що саме тебе влаштовує, любий друже? Що ти нічого не знаєш? Що не вмієш? Що навіть не спробував докласти зусиль? Чи що наслідків, найімовірніше, не буде? Ми так довго говорили дітям, що оцінки - це не головне, що деякі з них зробили дуже зручний висновок: «можна нічого не робити, і це теж нормально.» А ще «допомогла» політика частини шкіл - 4 бали просто «дарують» ні за що. Бо ж за логікою деяких людей: «оцінку вчитель ставить собі і якщо не навчив на 4 - ціна йому рівно нуль…» Ми пояснювали, що помилятися - не страшно. І це правда. Але забули додати, що помилка має ставати приводом розібратися, спробувати ще раз, навчитися. А не універсальним виправданням власного небажання щось робити. Коли дитина не боїться поганої оцінки, бо знає, що її підтримають, допоможуть і дадуть можливість виправити помилку - це чудово. Але коли дитина не боїться поганої оцінки, бо їй абсолютно байдуже, що вона знає, чого не знає і чи зможе застосувати ці знання в житті - це вже зовсім інша історія. І проблема тут в тому, що дитина не бачить жодної причини щось змінювати. А потім приходять батьки й запитують, чи гарантує ліцей 150+ на НМТ)) Або - чому у дитини в табелі «не така» оцінка? А як цій оцінці стати іншою - якщо всі можливості для перескладання є, але вони дитині просто - не потрібні? Ясно, що не допустимо принижувати за помилки чи залякувати двійками. Або вимагати від усіх однакових результатів. Але систематичне небажання вчитися, помножене на доросле «нічого страшного», може стати дуже дорогою звичкою.

На жаль, для частини сучасних дітей погана оцінка перестала бути навіть приводом замислитися… Не те, щоб перейматися або шукати способи «змінити картину»…