«Прикро, що освіта стала місцем, куди люди йдуть не за знаннями, а сховатися», — інтервʼю міністра освіти Андрія Бутенка

Чотири місяці тому парламент призначив міністром освіти та науки Андрія Бутенка. Він працює в освітній системі з 1999 року: був учителем у дитячому будинку, потім викладав історію і право в загальноосвітній школі. Далі вчився в аспірантурі, перейшов працювати в університет — і від викладача кафедри доріс до проректора з навчальної роботи. Після конкурсу став заступником голови НАЗЯВО, а у 2022 році очолив агентство, де й працював до призначення в міністерство.
Про скорочення університетів і будівництво укриттів для шкіл, про НМТ з математики й студентів, які ухиляються від мобілізації у вищих закладах освіти, про штучний інтелект у навчанні й заборону соцмереж для дітей — у великому інтервʼю з міністром освіти та науки Андрієм Бутенком для Суспільного.
Про роботу в уряді Корецького
16 липня вас на посаду міністра освіти й науки призначила Верховна Рада після того, як звільнила весь Кабмін. Як із вами домовлялися про це призначення?
Мені зателефонував майбутній прем'єр-міністр [Сергій Корецький]. До того моменту ми не були знайомі. Він сказав, що, можливо, стане прем'єр-міністром і підбирає новий склад Кабміну. Йому розповіли про мене, дали номер телефону. Була спонтанна розмова на півтори хвилини.
Через кілька годин ми зустрілися, поговорили ще. Він сказав, що має також інших кандидатів, із якими поспілкується. Через дві доби запропонував ще одну зустріч, на якій вже запросив до своєї команди.
Як пан Сергій пояснив, чому прийшов до вас?
Він, очевидно, говорив із людьми зі сфери і йому підказали мене.
А чому ви погодилися?
Кожна моя робота в системі освіти передбачала певний виклик, тому що зі зростанням кар'єри ти отримуєш нові завдання й можеш щось змінювати. Посада міністра — це можливість змінювати щось для всієї країни. Я прагну акумулювати досвід багатьох професійних людей у корисні зміни. Тобто посада міністра — це не робота мрії, але це можливість стати корисним для своєї країни.
Попередній міністр Оксен Лісовий від самого свого призначення стикався з конфліктами й критикою. Це, як ви вже сказали, не робота мрії. І мені здається, що був період певної кризи кадрів, коли не всі прагнули стати міністрами.
Я знаю багатьох, кому в різних урядах пропонували стати міністрами, й вони відмовлялися. Розумію, чому. Тому це було важке рішення для мене. Я зважив усі ризики — і прагнення зробити щось хороше для системи їх переважило.

Андрій Бутенко під час інтервʼю. Суспільне Новини/Олександр Магула
Про Сергія Корецького зараз говорять як про першого за багато років премʼєра, який не боїться говорити про непопулярні речі, такого собі «дорослого в кімнаті». Чи подібні у вас принципи роботи?
Я намагаюся бути відвертим і не малювати країну рожевих поні чи, навпаки, наганяти страху, щоб люди працювали. Якщо щось не вдалося — про це потрібно говорити. Що швидше ви скажете, що щось у міністерстві йде не туди, то швидше ми зможемо це поремонтувати й рухатися правильно. У цій частині ми схожі.
Будь-яке політичне призначення недовге: рік, може, трохи більше. А результати проєктів, які ми напрацьовуємо за цим столом чи за іншими столами під час дискусій, ми зможемо побачити через три-чотири роки. Тому важливо робити це не для того, щоб сьогодні відзвітувати у фейсбуці гарною картинкою, а щоб це була цеглинка до тої стіни, яку будуєш.
Майбутнє університетської реформи
Вам у спадок дісталося багато критичних питань. Одне з найскладніших — реформа вищої освіти й комунікація довкола неї. Дуже багато університетів об'єднували, укрупнювали, деякі закривали — і це були непопулярні рішення. Принаймні серед ректорів. Як ця реформа продовжується зараз? Якими ви бачите її перспективи?
На жаль, виник не зовсім правильний фокус погляду на цю історію: говорячи про об'єднання університетів, мати на увазі лише кількісні показники. Університети ж об'єднуються не механічно — бо ми хочемо, щоб у нас їх була саме така кількість, — а з багатьох причин. На жаль, маємо негативну демографічну ситуацію в країні. Теперішня система вищої освіти розбудовувалася багато років тому під зовсім інші завдання й контингент здобувачів. Він змінюється — як і контингент викладачів, адже демографія впливає на всі вікові групи.
Чи виконує університет те, чого від нього очікують суспільство, роботодавці й громада, в якій він існує? Адже це не просто місце навчання професії. Як на мене, це місце, куди люди можуть прийти після роботи, щоб просто для задоволення послухати цікаву лекцію чи дізнатися цікавий факт про щось. Це місце, куди під час блекаутів прийдуть люди зарядити телефон. Місце, де зароджуються сенси. Так, в університеті навчаються, й це великий шмат роботи. Але якщо такий заклад о третій годині дня закривається, бо в бакалаврів закінчилися пари, — то, як на мене, університет своєї місії не виконує.
Це біда, коли на університет дивляться як на школу для старших. Прийшли, відсиділи чотири пари, склали заліки, отримали диплом. Чи ці знання корелюються з місцевим бізнесом? Чи є взагалі попит на цю професію? Чи буде він у майбутньому? Чи навчили студента жити в цьому мінливому світі?
Звідси й намагання обʼєднати інтелектуальний, науковий і матеріальний потенціали університетів для виконання місії, яку я описав. Але це все не працює, якщо ми не будемо разом із колективом шукати шляхи посилення сильних сторін і підсвічування слабких.
Ми зараз працюємо з командою Комітету з питань освіти Верховної Ради над розробкою критеріїв обʼєднання університетів. Це не має бути просто свавільне бажання міністра чи якогось іншого чиновника, що от я хочу університет А приєднати до університету Б. Критеріїв може бути безліч: наприклад, кількість наукових досліджень, кількість зароблених на науці грошей — зрештою, співвідношення здобувачів освіти до викладачів. Має бути рейтингування за різними маркерами і розуміння динаміки, тому що університет переживає і падіння, й підйоми.

Студенти заходять до будівлі одного з університетів у Дніпрі 10 жовтня 2024 року. Getty Images/Pierre Crom
Але, наскільки я розумію, основна причина об'єднання — якраз-таки кількісні показники, тому що університетів забагато.
Я мав на увазі, що не можна виміряти [важливість університету] лише кількісними показниками. Нам потрібно подивитися, чи є перспективи зростання. Наприклад, два університети в одному регіоні чи місті мають однаковий набір освітніх програм, викладачів і посереднє лабораторне забезпечення. Але разом ці університети можуть зростати у перспективі.
Ідея, з якою я прийшов, — я її озвучував на зустрічі з ректорами — створити спільну робочу групу з формування університетських консорціумів. Це коли університети зберігають свої юридичні одиниці, але можуть поєднувати свій інтелектуальний чи матеріальний потенціал для реалізації спільних освітніх програм чи наукових досліджень. Університетський консорціум — поширене явище у світі. Наші університети й самі інколи входять у певні наукові консорціуми з європейцями для реалізації того чи іншого проєкту.
Як це вплине на бюджети університетів?
Бюджетування в них якраз однакове, але хтось має більше грошей, а хтось менше, бо хтось їх заробив, а хтось не зміг.
Консорціум — це добровільне об'єднання для чогось. Ви, наприклад, маєте біологічну гарну програму, а я маю цікаву технологічну школу — і ми робимо з вами біотехнологічну програму. Бо програми ж не з'являються «з коліна»: їх потрібно проговорити, треба знайти обладнання, подати грантову заявку, постукати у двері Міністерства освіти, яке так само дивиться на спроможність програми й на кількість залучених здобувачів, — і разом реалізувати. У консорціумі не потрібно ламати списи, там одні викладачі з одного університету, інші — з другого. І якщо ця програма успішна, вона зможе залучити студентів та отримає чи державне фінансування, чи приватне.
Тобто менше університетів не стане?
Можливо, стане, можливо, ні. Ми маємо плани на скорочення кількості університетів. Але якщо ми хочемо помахом чарівної палички зменшити кількість університетів за рік удвічі — такого не станеться.

Андрій Бутенко під час інтервʼю. Суспільне Новини/Олександр Магула
І як на це реагують ректори університетів, яких стане менше?
Так вони ж не знають, кого стане менше.
І чому ми переживаємо, як на це реагують ректори? Як на мене, нам варто переживати, як на це реагують студенти, які можуть отримати якісно й кількісно кращу освіту. Чи нас цікавить лише думка однієї людини з тисяч залучених в університеті?
Моє завдання — говорити про перспективи, а не лише про скандали. Тому що в будь-якій ситуації можуть бути як скандальні історії, так і цілком нормальні.
Тобто ви думаєте, що це буде безболісний процес?
Ні, ну як це? Нагадаю, я в системі освіти з 1999 року, бачив і її злети, й падіння. Звичайно, будуть свої моменти.
Як на мене, тут важлива правильна комунікація. Багато проблем виникає через страх людей: залишиться в мене робота чи ні. Інколи через маніпуляції: мовляв, якщо ви об'єднаєтесь, нікому не дадуть бронювання і зріжуть зарплату. Невідоме завжди лякає людей. Тому потрібно все пояснювати.
Вже протягом тривалого часу університети використовують як інструмент ухилення від мобілізації. Чи є зараз у міністерства розуміння, скільки людей фактично вважаються студентами в університетах, але не навчаються там?
Я думаю, що навіть в університетів немає цих даних. Завжди були студенти старші за 25 років.
На жаль, із 2022 року ми бачимо тенденцію зі зростання кількості чоловіків, старших за 25 років, які різко стали зацікавлені у продовженні свого навчання. Пік у нас припав, наскільки я пам'ятаю, на 2024 рік, коли понад 100 тисяч чоловіків вступили до різних закладів освіти. Я говорю не лише про вищу, тому що в нас ще є професійна освіта. Таких чоловіків якраз більше у фаховій передвищій освіті — і багато хто з них насправді вчиться.
Ми що робимо з цього приводу? Разом із Державною службою якості освіти виявляємо випадки, коли немає підтверджень, що люди навчаються, що відвідують заняття. Тоді відбувається відрахування. З 2025 року було відраховано близько 50 тисяч таких чоловіків — за невиконання навчального плану.

Студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка відвідують заняття в підземному сховищі під час повітряної тривоги у Києві, 3 березня 2025 року. Getty Images/Pierre Crom
Чи можна на старті поставити фільтри так, щоб люди не використовували освіту як засіб ухилення від мобілізації?
Юридично це можливо через зміни до законодавства про мобілізацію, щоб змінити право на отримання відстрочки внаслідок освіти. Втім, це питання вже не про освіту, а про права громадянина. Ця дискусія триває і в Міноборони, й в інших відомствах. Але це зміни до Закону України про мобілізацію, не до Закону про освіту.
У багатьох університетах зараз є частка студентів, старших за 25 років. Ця частка коливається на рівні 2,5%, що ніяк не впливає на економічні можливості університету. Але ми бачили випадки приватних закладів освіти, де цей показник зростав до 90%.
Ви як міністр підтримали б такий віковий ценз?
Важливо бачити всі нюанси такого законопроєкту. Мені прикро, що освіта стала місцем, куди люди йдуть не за знаннями, а щоб заховатися. Це прикро, коли цінності самого університету недостатньо чіткі чи сильні, щоб створити природний фільтр.
Ніхто не може обмежити людину в прагненні до знань. Якщо людина виконує всі необхідні завдання і вчиться, ви це бачите. Інакше ж це не про освіту.
Вплив Міністерства освіти на університети не такий великий, як багато кому здається. У 2014-2015 роках, коли відбулася зміна парадигми вищої освіти, було дуже важливо дати університетам більше автономії. Але тоді ти маєш нести відповідальність за ухвалені рішення. І зараз я говорю не лише про виконання нормативних актів, а й про ціннісні орієнтири.

Андрій Бутенко під час інтервʼю. Суспільне Новини/Олександр Магула
Проблема з математикою в НМТ
Давайте тоді ще про інший освітній фільтр поговоримо. Цьогоріч було дуже багато обговорень національного мультипредметного тесту й обов'язковості математики на ньому. НМТ — це теж певний освітній фільтр, тому що є порогом для вступу в університет. Але щодо математики батьки скаржилися, що іспит заскладний для дітей — а діти казали, що це «зарубало» їм вступ в університет, зокрема на спеціальності, де математика не потрібна. Ці скарги суб'єктивні. Але чи проводило міністерство обʼєктивний аналіз, чи існує проблема з НМТ, в тому числі з математики?
Так, звісно. Обовʼязкові предмети на НМТ у нас математика, українська мова та історія України. Дійсно, найвищий відсоток нескладання [в цьому році] — з математики. Але сказати, що це якось суттєво збільшило кількість дітей, яких відсікають на вступі, то ні. Як показала наша аналітика, частка дітей, які не складають математику, з року в рік особливо не змінюється.
Кожне тестове завдання на НМТ перевіряється багато разів. Є найпростіші запитання, щоб набрати [порогові] 100 балів і рухатися далі. Ви навели приклад, що здобувачі освіти, які не мають прямого стосунку до точних наук — наприклад, митці — повинні складати математику. Їм потрібно лише подолати пороговий бал. Це не є надзвичайною складністю для дитини, яка навчалася. Не треба ходити до репетиторів — достатньо загального розуміння принципів математики, інколи геометрії.
Як ви думаєте, чому щороку комунікаційна хвиля стосовно НМТ і математики тільки збільшується?
Як на мене, ці хвилі загалом рівнозначні.
Завжди є частка випадку. Дитина може перехвилюватися й помилитися. Тому зараз ми закінчуємо пропрацювання обовʼязкової можливості перескласти тест. В умовах обстрілів, відсутності електрики, стресу кожен тест, навіть для дорослого, — це переживання.
Організувати можливість перескладання не так просто. Здавалося б: що, так важко дітям один день додати? Але треба організувати логістику як інспекторів, які працюють, так і знайти додаткові центри проведення тесту. Адже, говорячи про НМТ, люди забувають, що в нас є багато інших іспитів, які проводить УЦОЯО — наприклад, ЄДКІ.
Я не думаю, що забувають. Просто в цьому випадку йдеться про неповнолітніх дітей, а ЄДКІ вже складають дорослі.
Я про те, що коли подивитися на календар подій, у яких залучена та сама команда — то в ньому дуже мало вікон, у які можна було б провести повторне НМТ. Нам треба, щоб люди, які проводять іспит, не були залучені на інших іспитах в інші дні. Тому проведення другого дня НМТ нам потребувало півтора місяця розрахунків — щоб діти встигли перескласти його в разі потреби до вступної кампанії.

Міністр показує аналітику щодо цьогорічного НМТ. Суспільне Новини/Олександр Магула
Ви говорили про багато факторів, які впливають на організацію НМТ. Ці всі фактори, безпекова ситуація, недоспані ночі, неможливість фізично ходити до школи впливають і на якість освіти. Звідси запитання: чи дійсно діти стали гірше знати математику?
У жахливіших умовах, ніж українські діти, зараз не навчається ніхто. У жахливіших умовах, ніж українські вчителі, теж ніхто не працює. Весь світ дивується, як ми взагалі навчаємося.
Я б не пов'язував якість знань і НМТ. Цей тест — конкретний інструмент, де кожне запитання розраховане на визначення певних умінь дитини до здобуття якихось знань, логічного мислення й здатності продовжувати навчання у вищому закладі освіти. Рівень знань краще вимірює загальносвітовий показник — PISA. Це міжнародне дослідження якості освіти, яке демонструє рівень знань 15-річних дітей по всьому світу одночасно. Останні результати PISA показують падіння знань в усьому світі — й не тільки з математики. Найбільше падіння — з читання.
Мені довелося бути на відкритті PISA в цьому році, коли показували результати кожної країни. Ще не відкривши показники України, керівництво Організації економічного співробітництва та розвитку дякувало українським учителям. Це було неймовірно. Адже в інформаційному полі було багато повідомлень, що в нас упали показники PISA за попередні п'ять років. Звичайно, вони впали, зважаючи на всі ці умови, які я назвав. Але якщо ви дивитеся на графіки зміни знань по всьому світу — і, зокрема, на нашій частині планети — то ми впали на ту ж кількість пунктів, що й інші країни. Але війна — тільки в нас. Тільки наші діти вчаться в бомбосховищах і здобувають знання після недоспаних ночей, без світла й під тиском на психіку.
І вчителі так само. Вони ж теж, проводячи урок, переживають: а моя дитина добігла до бомбосховища? А чоловік сьогодні не полінувався спуститися в сховище, чи він сидить на 19-му поверсі на Оболоні? А в мене зараз вода вдома є, а опалення? Це ж усе впливає на нас. Але падіння однакове.
Навчання у школах за нових безпекових умов
Ми говорили, про безпеку. Я памʼятаю, що півтора року тому міністерство розглядало можливість зменшити кількість дистанційного навчання. Зараз це вже неможливо, навіть у Києві. Як у таких умовах, враховуючи і попередній досвід ковіду, і тепер уже дистанційного навчання під час війни, зберегти якість освіти? Чи взагалі це можливо?
Я вважаю, що навіть у Львові неможливо зменшити кількість дистанційного навчання, не кажучи про Київ.
На початку навчального року я не раз звертався до місцевих громад, керівників місцевих управлінь освіти: перестаньте жити ілюзією, що завтра все стане так, як було раніше. Не стане. Ми бачили, що змінилася тактика нашого ворога. Він перейшов до глобального терору, коли удари завдають по цивільній інфраструктурі, і ризик для цивільного населення далі від лінії фронту зріс у рази.

Школярі вибігають з укриття однієї зі шкіл у Шевченківському районі Києва після відбою повітряної тривоги, 1 вересня 2026 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко
Мені здається, такого очікування немає. Я більше маю на увазі ситуацію динамічних змін. Наприклад, із 27 серпня обстрілів у Києві стало набагато більше — і тут у нас 1 вересня. Батьки, вчителі і всі учасники освітнього процесу очікують на проактивну позицію з боку як місцевих органів освіти, так і міністерства. Люди не дуже розуміли, що їм робити.
Міністерство освіти напряму школами не управляє і не може дати наказ усім сьогодні вийти чи не вийти на навчання. У нас досить широка автономія закладів освіти.
В останні дні серпня я зібрав директорів шкіл, включили на Zoom прифронтові громади: Сумську область, Чернігівську область, Запоріжжя, Одесу. Це ще був вихідний день, і люди дивувалися, що їх викликає міністр на термінову нараду. Декілька вечорів і ночей ми обговорювали, що прифронтові громади роблять у такому випадку [погіршення безпекових умов]. Тоді ми вийшли з широкою заявою та методичними рекомендаціями, як діяти в цих нових умовах.
Багато громад почали, не чекаючи ніяких регуляторних документів, усе переробляти. Інші зайняли позицію «головне, щоб батьки були задоволені». Мовляв, краще ми потримаємо дітей у бомбосховищі й будемо розповідати, що завтра почнемо нормально вчитися. Це була хибна політика.
У Києві були величезні проблеми, особливо в перші тижні. Не в усіх школах, треба віддати належне, — але в багатьох був абсолютний хаос, коли діти просто бігали вгору-вниз через тривоги. Ми одразу запропонували кілька моментів. По-перше: тактику треба визначати не сьогодні за прогнозом прильоту «шахедів», а давати батькам зрозумілий алгоритм дій принаймні на тиждень. По-друге: якщо місткість вашого бомбосховища — вісім класів, а у вас їх 40, то ви маєте передбачити, що в першу зміну приходять перші вісім, у другу зміну — другі вісім, і так далі. По-третє: те, які класи вчаться цього тижня дистанційно, не має бути новиною вранці.
Ми передбачили, що школи повинні мати сценарії на випадок зміни обставин — приміром, посилення обстрілів чи роботи без електрики. Остаточне рішення ухвалюють лише управління освіти й керівництво школи. Бо навіть школи з одного району можуть працювати в різних обставинах.
Ми проговорили, що перш за все треба приділити увагу наймолодшим. Бо ці діти самі запустити вдома дистанційні уроки не зможуть, як і спуститися в бомбосховище свого будинку, якщо оголосили тривогу. Старші самостійніші, вони більш усвідомлено реагують — а менших треба контролювати.
Ми говорили, що вчителям чекати не потрібно. Зі старшими класами потрібно починати уроки одразу дистанційно і за потреби переривати їх, щоб діти могли пройти в безпечні місця. У Законі про освіту завжди була прописана можливість скорочувати уроки залежно від ситуації. Якщо ви бачите, що діти після обстрілу не фокусуються на уроці, не треба їх домучувати — ви можете змінити ці уроки. Особливо в молодших класах, де один учитель проводить більшість занять.
Здається, що перші днів 50 на посаді, крім організації навчального процесу під час тривог, я не говорив ні про що. Було навіть відчуття, що я втратив контроль і не міг приділити належної уваги питанням науки, вищої школи, профтеху, вступної кампанії.

Один із початкових класів у підземній школі Немишлянського району Харкова, 1 вересня 2026 року. Суспільне Харків/Микита Кузнецов
А є ж ще садочки.
А є ще садочки! А є ще [антарктична] станція Вернадського, є ще мільйон проблем, про які ніхто ніколи не дізнається, бо це рутина міністерства.
Потрібно також реалістичне бачення ситуації батьками, тому що, так, усі хочуть, щоб наші діти навчались у класі. Але є ось такі обставини війни, й треба подбати про власну безпеку передусім.
Київська область дала раду новим умовам на порядок краще за місто Київ, хоча вони були в тих самих безпекових умовах. Коли у сховищі — не якомусь ідеальному підземному сховищі з картинки, але вже з організованим робочим простором — стоять якісь перегородки, щоб діти один одному не заважали, в них іде урок і вони знають, що в другу зміну прийдуть сюди шості класи. А в багатьох школах Києва діти просто сиділи у сховищі, гралися й чекали на завершення повітряної тривоги, бо недостатньо місця, щоб посадити всіх.
Чи підтримуєте ви ідею школи як безпекового хабу? Аби туди можна було віддати дитину «під ключ», бо там є бомбосховище, відповідальні дорослі, харчування.
Це неймовірно гарна ідея, і я дуже хотів би, щоб це було можливим. Але ми маємо зараз в активній комбінованій фазі навчання понад 9000 шкіл. І маємо побудувати там ще приблизно 8000 сховищ.
А скільки було вже побудовано?
У кожній школі, яка проводить очний чи змішаний формат навчання, є сховища різного типу. Це може бути величезне підземне сховище, може бути технічний підвал, який переробили на сховище, де може навчатися вся школа. На 2026 рік було виділено шість мільярдів гривень субвенції на будівництво 113 підземних шкіл та 18 підземних садочків. З 2023 року, завершено будівництво 144 підземних шкіл. Кожне таке укриття будується приблизно два роки. Це якщо все добре: якщо там не наткнулися на ґрунтові води, якщо не зірвався підрядник, якщо не мобілізували робітників цього підрядника, якщо не насунувся фронт.
А потім ще рік здають в експлуатацію.
І таке буває, тому що проєкт один — а побудували інше, й тепер документи можуть не збігатися. Це доволі місткий і фінансово, й організаційно процес. А потрібно, щоб кожна школа мала такий безпечний простір.
Пам'ятаєте, безпілотник влучив у загальноосвітню школу №12 на Соломʼянці в Києві? Він не вибухнув, зробив діру. Це вже був другий безпілотник у цю школу. На момент удару всі діти були в сховищі. Школа навчена. У цій школі старе технічне підвальне приміщення, там не було нового сховища — але громада вклалася, якісно переобладнала. Там може розміститися вся школа.
Але є й інші випадки, тому роботи багато і для міністерства, і для громад. Зараз ми більше зусиль докладаємо в небезпечніших регіонах — на Чернігівщині, Сумщині, Запоріжжі, Харківщині. Все-таки там ближче до фронту, й потреба, очевидно, більша.
Але умови війни змінюються. Подивіться, що було кілька тижнів тому в Луцьку, що відбувається інколи у Львові й інших західних містах. Зараз завдання ворога — дестабілізувати ситуацію, і удари будуть збільшуватися. Я був у Львові, так само були у сховищах, де старі приміщення приведено до ладу, встановлено нове вентиляційне обладнання й LED-підсвітку м'якого кольору, щоб не «садила» дітям зір. Сховище енергонезалежне й може без електрики працювати до двох діб. Тому там, де громада попрацювала, де міністерство виділило гроші, де є урядові програми — все є.

Андрій Бутенко під час інтервʼю. Суспільне Новини/Олександр Магула
Рівень освіти й психічний стан дітей
У 2026 році Міністерство освіти і науки видало рекомендації для шкіл стосовно того, як вони можуть відстежувати освітні втрати й реагувати на це. Чи знають зараз школи, які конкретні прогалини є в учнів?
Якісь так, якісь ні. Це напрямок, який потрібно дуже сильно переосмислити. Я мав нагоду поспілкуватися з моєю колегою, міністеркою освіти Польщі, яка відповідає за шкільну освіту. Вона сказала, що навіть після ковіду вони знизили вимоги освітньої програми й досі ще не підняли. Вони вважають, що тоді освітні втрати були такої сили, що на відновлення піде чимало часу.
На нас ще очікують обговорення того, що саме втратили діти й що потрібно їм додати. Щоб щось додати, треба знайти час. Діти й так у нас інколи перевантажені.
І вчителі перевантажені шалено. Їм потрібно дбати про безпеку дітей — і, як я вже сказав, у них так само психоемоційний стан складний. А треба допомагати дітям, і подолати ці освітні втрати, і здобути основні знання.
Я памʼятаю, що під час ковіду ДСЯО проводила власне оцінювання стану освіти. Чи зараз проводять такі оцінювання?
Зрізи ДСЯО дуже вузькопрофільні. Вони ж не роблять оцінювання по всій системі освіти — беруть конкретні класи. Наприклад, останнього разу це були шостий і сьомий. Які знання найбільше діти пропустили? Результати дозволяють учителям краще розуміти: от вони прийшли вже у восьмий клас, але перед цим не вивчили ось це. Треба дати тему на повторення, а якусь тему перескочити й потім наздогнати. Якщо діти не вивчили, умовно кажучи, однорівневі рівняння з одним невідомим, то давати їм зараз рівняння з двома невідомими не варто, так? Потрібно сісти й повторити, витратити якийсь час — і це буде набагато краще.
Основне завдання рекомендацій, які ми видали, — дати підказку вчителю, як зрозуміти свій клас, щоб під них потім адаптувати урок.
Чи вимірюється психологічний стан учасників навчального процесу?
Є багато програм, які вимірюють ті чи інші групи. Я хотів би згадати програму, яка відбувається під патронатом першої леді, «Ти як?» і більше спрямована на підтримку фахівців.
Зараз ще будуть зміни психологічної служби у школах. Ми йдемо до збільшення кількості психологів, аби вони могли працювати не лише з дітьми, а й з учителями та працівниками школи. Їм так само потрібна підтримка.
Але чи є, наприклад, показники психічного здоров'я учнів у динаміці?
Загальнонаціонального зрізу психічного стану учнів не існує. Це фізично неможливо зробити, бо динаміка змінюватиметься майже поденно. І не забуваймо, що будь-яке діагностичне дослідження відбувається лише за згодою батьків і в їх присутності.
Дитина за рік переживає своє психологічне й фізіологічне зростання інакше, ніж ми. Коли тобі 30 чи 31, твоя фізіологія особливо не змінилася, а от фізіологія з 12 до 13 років і психічний стан змінюються колосально. Це різні сприйняття світу й розуміння своєї ролі у суспільстві.

Учні займаються у підземній школі в Сумах 19 листопада 2025 року. Getty Images/NurPhoto/Richart Barbeira
Якщо говорити про розвиток дітей, є думка, що, наприклад, українські школярі можуть бути в якомусь плані стійкішими й мати перевагу перед школярами, які вчаться без тривог і можуть фізично ходити до школи. Чи дійсно це так? Чи те, що ці умови гартують — ілюзія дорослих?
Мені б не хотілося казати й вірити, що діти, які пережили війну, мають якусь перевагу чи додаткову силу. Це трагедія. Замість того щоб гратися на майданчиках та з однолітками, подорожувати країною — діти живуть у війні.
Ми всі не до кінця розуміємо трагедію цієї війни. Це залежить від місця, де ми живемо, від часу. Кияни у жовтні 2026 року й кияни в липні 2026 року по-різному сприймають війну та безпекову ситуацію в країні. Люди, які живуть за 20 кілометрів від лінії фронту і за 200 чи за 600 кілометрів, по-різному це відчувають. Це природно. Слава Богу, що в нас є куточки, де люди можуть жити спокійніше й діти стабільніше ходять до школи.
Не мають діти працювати, жити і вчитися у війні.
Але можна жити в травмі, а можна травму пропрацьовувати. І коли ти пропрацьовуєш травму, стаєш сильнішим.
Я думаю, що це психологічна дискусія.
Це більше світоглядно стосується того, як ви сприймаєте це покоління дітей.
Ми не можемо побачити, як війна вплине через роки на кожну дитину і як це позначиться на цілому поколінні.
Коли я зараз заходжу в будь-який клас, я розумію, що переді мною діти, які не знають, як жити в мирний час. Минуло 12 років. Вони пішли в перший клас, закінчили школу — і цей весь час ішла війна. У них навіть досвіду життя свідомого в мирному часі немає. Коли почалася війна, мені було 35 років. Ми, дорослі, пам'ятаємо час до війни — а в них його не було. І як це позначиться, коли війни не стане, коли не стане загрози? Залежить від того, де ця дитина зростала, який мала сімейний досвід, чи, слава Богу, всі живі в цій родині, чи ні. Чи бачила, чи переживала ця дитина безпосередню втрату найближчих, чи переживали вони втрату всього.
Я знайомий з родиною, яка втратила будинок у передмісті Києва — неподалік місця, де я живу. Ми нашою спільнотою почали їм допомагати. Я мало буваю вдома, говорив із сусідом, який займається організацією допомоги. Він сказав, що це вже був третій будинок цієї родини. Тобто сімʼя втретє втратила житло. У них є діти, вони школярі. Як їм це сприйняти? Чи стали вони сильнішими? Я молю Бога, щоб вони змогли пережити ці травми й це не вплинуло на їхній стан у майбутньому.
Торік естонські університети запросили нашу команду поговорити, як підготувати університет до війни. Ми розповідали: треба зробити перепис документів, упакувати архіви в зручні ящики, щоб їх вивозити, зробити на паперових носіях дані документів команди та членів їхніх родин, адреси, телефонні номери, точки збору. І в цьому запалі розповіді ми зрозуміли, що поки наша команда говорила на сцені, половина зали плакала. Це був шок для нас навіть більший, ніж для них, тому що ми навіть не розуміли, як змінилися за цей час. Що це все ненормально, що це все наша біда.
Тому про перевагу я б не говорив. Я б говорив, що нам усім потрібно працювати над тим, щоб оцей травматичний досвід пройшов якомога непомітніше для цілого покоління теперішніх учнів — і для нас також.

Андрій Бутенко під час інтервʼю. Суспільне Новини/Олександр Магула
ШІ та освіта
Зараз у світі чи не найбільше у сфері освіти людей хвилює тема використання штучного інтелекту в навчанні й обмеження споживання соцмереж дітьми. Враховуючи контекст, у якому живе Україна, чи актуальні взагалі для нас ці питання?
Це актуальні питання. ШІ увірвалося в наше життя дуже швидко. Спочатку було захоплення, що це розв'яже всі наші проблеми. Потім виявилося, що не всі. Тоді системи оновились, всі знов: «Таки ШІ нас врятує». Я думаю, що ці коливання захоплення й розчарування ще будуть — але зміна вже відбулася. І це глобальний виклик для всієї системи освіти.
Ми маємо докорінно переглянути підготовку педагогів, тому що наше значення й ті завдання, якими ми звикли «прокачувати» мізки наших дітей, у багатьох випадках вже не спрацьовують. Коли я був студентом, дуже ефективною формою навчання тих чи інших навичок вважались реферати. Коли я був викладачем — уже ні. Те саме відбувається зараз.
Завдання: «А скажи мені, будь ласка, а в якому році Богдан Хмельницький почав битву під Жовтими Водами?» — уже не працює, тому що от уже відповідь летить. Ці знання нічого не дають, ШІ дасть ці факти з коротким резюме. Ми маємо навчити дітей, як працювати зі штучним інтелектом, а вчителів — як ставити завдання. Наприклад, пам'ятати, що ШІ-моделі можуть помилятися, інколи можуть навіть обманювати й це досить часто відбувається. Треба навчити посилатися на дані від систем штучного інтелекту, відрізняти, коли перед вами особиста думка, а коли це згенерована інформація. Бо це вже питання академічної доброчесності. Також треба навчити дітей правильно писати запити для ШІ.
Світ змінився, змінились технології. Штучний інтелект стає повсякденністю, й ми маємо вчити користуватися ним усвідомлено та якісно.
Ви використовуєте ШІ в роботі?
Найчастіше для швидкого аналізу великих документів. Коли тобі скидають якесь 40-хвилинне інтерв'ю і треба подивитися, що людина говорить.
Ви ще запитували про соцмережі. Це дуже велика дискусія у світі. Урсула фон дер Ляєн запропонувала загальноєвропейський законопроєкт EU Kids Act, який передбачає суворі вікові обмеження на користування соціальними мережами. Я мав нагоду спілкуватися з колегами в Німеччині, де розглядають ще суворіше законодавство щодо використання соцмереж, порівняно з загальноєвропейським. В українському парламенті зараз кілька таких законодавчих ініціатив. Вони ще пропрацьовуються, тому я не готовий їх коментувати. Але певне обмеження потрібне.
А про які соцмережі йдеться?
У принципі, про всі. Якщо ми говоримо про загальноєвропейську дискусію, то це обмеження всіх соцмереж до певного віку, а з підліткового — певні барʼєри та обмеження контенту.
Подивіться, скільки зараз маніпулятивних історій. Навіть деякі дорослі втратили здатність відрізняти фейк від реальності.
Ви маєте на увазі заворушення в Петропавлівській Борщагівці?
Зокрема. Це ж вплив соціальних мереж. Не встигли розібратися, [зреагували на] вкинуті фрази, вирвані із контексту.
А тепер, коли згенероване ШІ фото чи відео не відрізнити від реальності — багато загроз маніпуляцій стоїть перед суспільством, особливо в умовах інформаційної війни.

Підлітки та дорослі на одній із станцій столичного метро під час масованої повітряної атаки 26 серпня 2024 року. Getty Images/Global Images Ukraine/Viktor Kovalchuk
Тобто ви підтримуєте обмеження використання соцмереж для підлітків і дітей меншого віку?
Скоріше так, ніж ні. Якого ґатунку мають бути обмеження — треба дискутувати. Не буде так, що одного ранку всім вимкнуть рубильник. Мова не про це.
У нас є відсоток дітей, завербованих через телеграм-канали до слідкування за військовими, до передавання інформаційних матеріалів. Це надзвичайно складна тема насправді.
Ви думаєте, що це проблема соцмереж, а не того, що дорослі десь недопрацьовують?
Це складне питання. Кожен випадок індивідуальний і ми бачимо, що іноді вони стаються з абсолютно щасливими сім'ями, де немає соціальних проблем. Дитячий розум працює інакше, й дітьми легше умисно маніпулювати і впливати на них.
Відповідно, це питання про захист дітей. Не просто про обмеження. В умовах агресивної інформаційної війни, яка спрямована на все українське суспільство, мені здається, про це варто принаймні наполегливо дискутувати.





Коментарі