«Вона купувала Мартіні!», або Чому вчитель є об’єктом прискіпливої уваги

• «А на цей відпочинок у Туреччині вони зі своєї мізерної зарплати могли заробити?»,

• «Беруть шалені гроші за репетиторство, а податки з цього точно не платять!»,

• «А якою машиною ця вчителька під’їжджає під школу?»

Звичайний працівник будь-якої сфери після роботи перестає бути об’єктом прискіпливої оцінки з боку нашого соціуму. Кому яке діло, де відпочивав чи на якій машині їздить, наприклад, кваліфікований плиточник-лицювальник?! Згадав про цю професію, бо один із талановитих учителів історії з гімназії, у якій я багато років працював директором, змушений був саме так перекваліфікуватися.

А от щодо вчителя чомусь увесь наш не надто здоровий соціум вважає, що має право контролювати його гаманець, плани на відпустку й навіть те, що лежить у його кошику в АТБ чи «Сільпо» («Вона купувала пляшку "Мартіні"!»).

Більшість цих закидів є звичайними перебільшеннями та образливими узагальненнями. І часто йдеться не про конкретну Марію Іванівну чи Сергія Петровича, а про безособових «вчителів», які «працюють лише 9 місяців на рік і хочуть заробляюти більше, ніж ті, хто працює 12». Звісно, коли атакують увесь вчительський загал, ніхто не несе відповідальності за наклепи.

Усі хочуть, щоб їм платили за роботу якомога більше, і це природно. Кожен прагне жити добре й гідно. Усім можна все… окрім учителя. Як тільки педагог починає говорити про адекватну трудовому внеску зарплату, то одразу чує у відповідь, що він «думає лише про гроші, а не про дітей». Навіть кожен лікарняний публічно коментується й ставиться в провину. Вчителів сприймають як колективну «матір Терезу», яка має жити в монастирській бідності, без права на хворобу, відпочинок чи відновлення сил.

«Що дозволено Юпітерові, те не дозволено бику»(закреслено)

Що дозволено представникам інших професій, але табу для вчителів?

Ніхто не висуває претензій адвокату чи хірургу щодо того, що він носить якісний одяг чи відвідує ресторан, концерт тощо. Це вважається звичайним доказом його успіху, професійної компетентності та високої кваліфікації. Коли ж учитель робить так само, це миттєво викликає підозру, заздрість і класичне: «Звідки в неї на це гроші?!».

Образ учителя, який віддає серце дітям і прагне лише «працювать, працювать, працювати, в праці сконать», настільки вкорінився у викривленій суспільній свідомості, що досі педагог в очах багатьох – це виснажена жінка, яка живе на хлібі та воді, з гулькою на голові замість модної зачіски, зі змученим обличчям…

Від учителів очікують, що вони з фанатизмом реалізовуватимуть своє міфічне «покликання» в суспільстві, яке не має бодай краплини елементарної поваги до їхньої праці, їхніх знань та їхнього часу.

Чому в Україні ми визнаємо законне право на фінансовий успіх та гарне життя кожного – програміста, бізнесмена, юриста, а від учителів досі вимагаємо жертовності, мучеництва та вічної благодійності?

Коли ми нарешті дозволимо освіченим людям, які багато працюють у надзвичайно складних умовах, жити нормально?