Чому у нас учитель повинен бути партнером, навіть якщо його учень посилає матом?

У соцмережах триває гаряче обговорення інциденту, що стався в Ізмаїлі, де викладач професійного коледжу вдарив п'ятнадцятирічного учня, який, за повідомленнями, послав його матом.

Соціальні мережі розділилися на два табори. Одні обурюються поведінкою викладача. Інші його виправдовують.

Я не належу до жодного з цих таборів. Хоча б тому, що багато років працював директором професійно-технічного училища (тепер це – професійні коледжі) і дуже добре знаю, як специфіку учнівського контингенту таких закладів, так і особливості організації освітнього процесу в них. А іще, працюючи в обласному управлінні освіти, доводилося постійно займатися аналогічними конфліктами. Не пригадую, щоб вони набували подібної публічності (відсутність інформаційного простору), але гострота у багатьох випадках була надто потужною.

Читачі мають повне право запитати мене, до чого тут цей історичний екскурс.

Для того, щоб наголосити: конфлікти між учнями й учителями були завжди. Але сьогодні вони набувають нових форм, а реакція суспільства на них засвідчує появу проблем, яких раніше ми або не мали, або не помічали

Причин ескалації таких конфліктів в умовах сьогодення є чимало. І про них повинні писати психологи, соціологи і навіть психіатри.

Я хочу подивитися на цю проблему з позицій педагогіки.

Студенту коледжу, який послав матом учителя, 15 років. За всіма вимірами він, очевидно, є вихованцем НУШ. Чи пілоту НУШ? Чи навіть, якщо не навчався за програмою НУШ, то у кожній школі вже давно панує ідеологія НУШ…

Рік тому, у своєму акаунті я перепостив допис досвідченої вчительки із багаторічним стажем роботи. Вона просто описала свій новий 8-й клас:

«І почалося це у вересні цього навчального року, коли я прийшла навчати новий для мене 8 клас… Ніколи не бачила такої зневаги одне до одного й до вчителя.

Починається це з перших хвилин уроку, коли ти, натхненний, з купою цікавинок і грандіозними планами, заходиш до класу, вітаєшся з учнями - але навзаєм повне ігнорування…

Я ще намагалася заплющити очі на те, що пів класу сидить у навушниках і гаджетах…Але того, що я побачила далі, я прийняти не можу й не хочу. Це - відбірні триповерхові матюки, розбірки, ігри в карти, ноги на партах - і все це відкрито, нахабно, без жодної реакції на намагання достукатися. А що далі?..»

Далі - частина цих учнів перейшла у професійні коледжі. І разом із ними туди прийшло те, на що в українських школах перетворилися дві головні ідеологеми НУШ - педагогіка партнерства і дитиноцентризм.

Ідеологам НУШ педагогіка партнерстава і дитиноцентризм, мабуть, уявлялися такою собі зефірно-мармеладною ідилією. Із рожевим початком, щасливим завершенням і білими едкемпівськими воронами, які кружляють над усім цим педагогічним благополуччям.

Але реальне шкільне життя виявилося далеким від цієї солодкої картинки.

І те, що народилося під красивими гаслами партнерства й дитиноцентризму, має зовсім іншу назву.

Це - дитиноугодництво.

Я вже не вперше вживаю цей термін у своїх дописах. Більше того, він уже гуляє соціальними мережами, звучить у професійному спілкуванні педагогів.

Щоправда, від нього жахаються ідеологи НУШ, освітні чиновники й науковці. Бо визнати існування дитиноугодництва - означає визнати, що під красивими гаслами НУШ у наших школах виросло зовсім не те, що обіцяли її творці. Бо визнати його право на життя, це - визнати сутність дитиноугодинтцтва. А вона така.

Дитиноугодництво - це коли дитину не просто ставлять у центр освітнього процесу, а поступово переконують, що навколо неї має обертатися весь шкільний світ. Що її бажання - понад усе; її невдоволення - привід для негайного реагування; її права - священні, а обов'язки - щось другорядне, про що можна згадати хіба що між двома виховними бесідами.

Що вчитель повинен розуміти, терпіти, поступатися, шукати підхід, створювати комфорт, мотивувати, розважати. І, боронь Боже, не вимагати того, що дитині не подобається. Бо це вже не партнерство, а педагогічне насильство.

Найгірше те, що дитиноугодництво видають за любов до дитини, повагу до її особистості та захист її гідності. Хоча насправді воно виховує людину, яка дедалі менше розуміє, що поруч із нею живуть інші люди. Зі своїми правами, почуттями й гідністю. Зокрема й учитель. І коли такий учень посилає вчителя матом, то, можливо, він навіть не усвідомлює, що переступив межу. Бо його роками переконували, що головне в школі - він. А про те, що бути головним не означає бути безкарним, якось забули розповісти.

Звичайно, ні дитиноцентризм, ні педагогіку партнерства придумали не в Україні. Усе це давно відоме у світовій педагогіці. І успішно застосовується в багатьох країнах, які ми звикли називати демократичними. І я є абсолютним прихильником цих постулатів сучасної педагогіки.

Але є одна суттєва обставина.

У демократичних країнах разом із правами учня існує й чітка система його відповідальності. Не лише моральної, коли потрібно вибачитися перед учителем чи вислухати чергову виховну бесіду. А цілком конкретної. Із визначеними правилами, дисциплінарними стягненнями та наслідками їх порушення.

Наприклад, в Англії учня можуть залишити після уроків, тимчасово відсторонити від занять, а за серйозні чи систематичні порушення - навіть виключити зі школи. У Німеччині також передбачені дисциплінарні заходи, аж до виключення із закладу освіти.

І там нікому не спадає на думку вважати сам факт існування таких санкцій запереченням дитиноцентризму чи посяганням на права дитини.

Бо розуміють одну просту істину: права однієї дитини закінчуються там, де починається порушення прав інших людей.

Бо право одного учня посилати вчителя матом не може бути важливішим за право вчителя не бути приниженим

А в нас, здається, вирішили, що для щасливого дитинства достатньо педагогіки партнерства, усміхненого вчителя й безмежної віри в те, що з кожним учнем завжди можна домовитися. І це те, що я називаю освітнім шарварком.

Якщо говорити чесно, одна з найболючіших причин освітнього шарварку - повна безправність учителя. І не треба тут шукати складних пояснень. Усе дуже просто. Учитель сьогодні в Україні має обов’язки, але майже не має прав.

Учень і батьки мають права, але майже не мають відповідальності. Механізми відповідальності учня із чинного законодавства випарувалися. Як рожеві мрії про дитиноцентризм.

Учня не можна виключити зі школи - навіть якщо він систематично зриває уроки, кричить матюки, провокує бійки, знущається з однокласників або відверто зневажає вчителя. Учня не можна відсторонити від навчання на якийсь період, змусивши його опанувати матеріал самостійно, хоча це нормальна практика у багатьох країнах світу. Батьків страшенно складно притягнути до адміністративної відповідальності за неналежне виховання, як це передбачено в десятках європейських систем освіти. Учень не несе жодних наслідків за свідоме порушення правил внутрішнього розпорядку. Школа не має правових інструментів, щоби створити межі поведінки - лише умовляння, прохання, «роботу з класним керівником» і… безпорадність.

І коли учень бачить, що йому нічого не буде, він робить очевидний висновок: можна все.

Тому випадок в Ізмаїлі, на жаль, я не схильний вважати випадковістю. Для мене це один із тривожних симптомів тих процесів, які відбувалися в українській шкільній освіті в останні роки.

Викладач, який ударив студента, повинен відповідати за свій вчинок.

Але хто відповість за те, що ми створили освітню систему, в якій учитель дедалі частіше залишається сам на сам із учнівським хамством, а педагогіка партнерства виявляється безсилою його зупинити?

Замість епілогу.

МОН вустами Міністра засудило дії викладача в Ізмаїлі.

Але що далі?

Можливо, варто нарешті розпочати дуже серйозну розмову про проблеми реалізації Концепції НУШ? Про те, що робитимемо з НУШ далі? І розмовляти не лише з ідеологами реформи й тими, хто навчився збирати на ній золоті яйця, а й із тими, кому доводиться щодня її впроваджувати та «насолоджуватися» результатами?

Чи, можливо, МОН підготує чергові методичні рекомендації та проведе майстерку про те, як учителеві залишатися партнером учня, який посилає його матом?

Щоправда, тут неминуче виникне ще одне запитання: «А що мають робити директор і учитель закладу освіти, якщо ці рекомендації не допоможуть?