Чи потрібне таке, з дозволу сказати, «навчання»?

Сьогодні, 1 жовтня, російський БпЛА влучив безпосередньо в будівлю школи в Солом’янському районі Києва. Діти в цей момент перебували в укритті.  Добре, що цього разу саме укриття виконало свою функцію. Добре, що  спрацювали керівники закладу та вчителі.

А якби, не дай Бог, це був не шахед, а бункеробійна балістика? Хтось про це подумав?

Мені здається, що у гонитві за рапортом про кількість тих, хто навчається очно, у нас змішали дві різні речі: укриття як спосіб урятувати дитину, коли небезпека застала її в школі, і укриття як спосіб забезпечити безперервність очного навчання під час війни.

Перше - безумовна необхідність. Друге - вже питання, яке, як на мене, потребує дуже серйозного переосмислення.

Причому сама нормативна логіка це частково визнає. МОН лише місяць тому, говорячи про так звані «захищені простори», прямо зазначало: вони призначені для тимчасового перебування під час повітряної тривоги, зменшують дію ударної хвилі та уламків і не замінюють повноцінних захисних споруд цивільного захисту.

І ось тут для мене виникає головне питання.

Заради чого ми концентруємо сотні дітей в одній будівлі в умовах реальної загрози удару по цій будівлі? Заради чого чергуємо навчання тижнями очно чи онлайн?

Так, у підвалі їм безпечніше, ніж у класах. Але це зовсім не означає, що перебування в підвалі школи робить їх невразливими. Сьогоднішнє влучання дуже наочно нагадало: сама школа може бути місцем удару.

І як не стараюся, але ніяк не можу знайти відповідь на питання - яка користь із такого навчання? Показати, що керівники закладу, вчителі та учні здатні на подвиг??

Київські правила передбачають, що під час тривоги всі учні мають переходити в укриття і залишатися там до відбою; за тривалих систематичних тривог школа може застосовувати модель навчання в укритті або дистанційно.  Але адміністративна можливість «продовжувати освітній процес» ще нічого не говорить про педагогічну якість цього процесу.

Дитина сидить кілька годин у підвалі. Поруч десятки чи сотні інших дітей. Лунає тривога. Десь працює ППО. Дитина знає, що над містом летять ракети або дрони. І дорослі в цей момент удають, що головна проблема полягає в тому, як не втратити урок математики. Урок чи видимість уроку?

Укриття потрібне для того, щоб урятувати дитину від війни. А ми поступово перетворили його на ще один навчальний кабінет.

І сьогоднішній удар по київській школі, як і той, що відбувся напередодні по школі в м. Суми, дає підстави для дуже жорсткого запитання: «Скільки навчальних годин варте навіть мінімальне додаткове збільшення ризику для життя дитини?»

Бо освітні втрати можна надолужити. Пропущений урок - теж. А можуть бути втрати, які надолужити неможливо.

Замість епілогу.

Органи управління освітою, і насамперед МОН, мають виробляти політику в галузі освіти.

Ви про таку політику в умовах потенційних щоденних загроз чули?

Я - не чув. Хоч про це варто було починати говорити іще рік чи два тому. Але ми фестивалили, обговорюючи підготовку дітей до життя в мінливому світі. Замість розробки та впровадження моделі справжнього дистанційного навчання…

Дофестивалилися.

Між іншим, методичні рекомендації, якими кольорами розфарбовувати загрози, - це не політика. Це - видимість роботи.